Розділ 1

Зі спальні долинали характерні чоловічі стогони: «О, так! Ось так…»

Ритмічний стукіт ліжка то збивався, то набирав обертів. А я, втомлено прихилившись до стіни й заплющивши очі, не могла повірити, що все це відбувається насправді. Ні, не може бути! Коханий чоловік не міг так зі мною вчинити. У рідному домі, на нашому новому, придбаному в кредит ліжку… Стільки років разом — душа в душу. І скандалів до пуття не було, і я старалася, щоб йому було добре. Терпіла його буркотіння, цілковиту відсутність романтики.

«Усе це дурниці, — думала я, — кохання ж не у словах». Яке, до біса, кохання, коли тут така підстава? А я, дурепа, раніше втекла з роботи, щоб приготувати коханому смачну вечерю. Потішити зайчика. Він же хворіє, йому ж погано… От і прибігла на свою голову.

З огидою копнула носком туфлі пузаті господарські сумки. Усе життя присвятила цьому виродку. На інших ніколи навіть не дивилася, лише він перед очима. Піти б, не бачити його… Їх… Хоча як же діти? Що я їм скажу? Як жити далі? Зібравши шмарклі в кулак, я рішуче відірвалася від стіни коридору й рушила до спальні. Ні вже, зараз я йому все висловлю. Усе, що накипіло за п’ятнадцять років шлюбу. А потім повисмикую патли тій видрі, яка простягнула рученята до чужого чоловіка, і… Усю молодість мені… Блі-і-ін. Соромно ж як.

Чоловік лежав на животі на нашому новому ліжку, придбаному в кредит. Із голим торсом і скромненько прикритий нижче пояса рушником. Він голосно стогнав чи то від болю, чи то від задоволення. Тим часом дужі руки сусіда — масажиста Нестора Петровича — активно гамселили спину благовірного, збираючи й розбираючи його хребет по хрящиках.

«Так-с-с. Ніяково як вийшло», — присоромилася я власних думок. Добре хоч не влетіла до кімнати ангелом відплати. Оце був би номер. А так із нас трьох лише я знаю, яка я дурепа.

— О, Катько, — прочинивши одне око, чоловік сонно поглянув на мене, — можеш нам із Петровичем чогось перекусити зготувати?

— Привіт, Катерино, — не відриваючись від роботи, прогудів сусід.

— Добрий вечір, Несторе Петровичу, — а тоді вже до чоловіка: — Так, Вітюсю, зараз накрию, — і жвавою кізонькою поскакала на кухню. А що робити? Провину ж треба якось загладити. Навіть якщо скривджений не в курсі, що його вже того… скривдили, тобто.

На кухні панував помірний безлад. Посуд невеличкою самотньою гіркою лежав у мийці, а порожня каструлька з-під голубців свідчила, що запаси в холодильнику добігли кінця. Вдячно погладивши товсті господарські сумки, я почала чаклувати над вечерею.

Аня з Машкою відпросилися до бабусі з нагоди прийдешніх вихідних, тож на дітей готувати не доведеться. Раніше вечора суботи їх не чекати.

Які ж вони в нас уже великі, — зітхнула я, нарізаючи ковбасу тоненькими кружальцями, — мої крихітки скоро переростуть маму, он як Анька вимахала. А здається, лише вчора ми, щасливі, забирали нашу донечку з пологового будинку. І Маші вже одинадцять років, вона навіть із професією начебто визначилася — «дизайнерка одягу». Усміхаюся, згадуючи, з яким запалом моя молодшенька розповідала, як вона, всесвітньо відома модельєрка, допомагатиме нам — стареньким. Чоловік аж розчулився до сліз — чи то від того, що дитина так любить маму й тата, чи то від того, що його, ще навіть не сорокарічного чоловіка, назвали старим.

У коридорі почулися голоси, і грюкнули двері ванної кімнати. Треба поквапитися — чоловіки вже впоралися, а я ще роздумую. Швиденько поставила на стіл пасту й салатик. Гарно розкладена по тарілочці ковбаска вже красувалася посеред столу. Як і три гарні блакитні тарілочки. Коли я розливала чай, на кухню зайшов чоловік із сусідом.

— Ти вже пробач мені, Катерино, але даремно на мене накривала, — сказав Петрович, зупинившись у дверях. — Треба мені додому бігти. Люсі обіцяв о сьомій уколи зробити, та й удома, мабуть, вечеря чекає.

— Що, навіть чайку не вип’єте, Петровичу? — вихопилася в мене анекдотична фраза.

— Ні, Катенько, дуже поспішаю. Люсинда моя сердитиметься, — воно й зрозуміло, що поспішає. Характер у дружини Нестора Петровича був іще той. Вічно похмура й усім невдоволена Люся Іванівна примудрялася зіпсувати вам день одним лише своїм виглядом, і це ще до того, як розтуляла рота. Сусідка була надміру уїдлива та отруйна, причому більша частина цієї отрути діставалася Нестору Петровичу. Але в того з роками виробився імунітет до «Люсинди», і жили вони цілком собі непогано: світовий чолов’яга Петрович і змія «Люсинда».

— Я проведу вас, Петровичу, — поставивши чашки на стіл, зібралася я.

— Сиди, — махнув рукою сусід. — Що я, дороги не знайду?

— Дякую, Петровичу, дуже виручили, — сказав чоловік, наминаючи другу порцію макаронів із тарілки. Ого, коли це він устиг першу знищити?

— Завжди будь ласка, клич, якщо що, — сказав Петрович і рушив до виходу.

Після вечері зійшло якесь умиротворення. Я млосно гризла сухарик, попиваючи солоденький чай, і відпочивала після насиченої робочої п’ятниці. Чоловік замислено крутив у руках свою чашку чаю й чомусь не поспішав починати розмову. Тиша, краса й умиротворення. Бла-го-дать…

— Кать, мені треба серйозно з тобою поговорити, — порушив приємну мовчанку чоловік.

— Ти знову взяв кредит? — напружилася я.

— Ні. Не взяв, — чоловік відвів очі.

— А, ну тоді можна й поговорити, — відкусивши більший шматок сухарика, змилостивилася я. — Що там у тебе? — пригубила ледь теплий чай і з цікавістю поглянула на чоловіка.

— Розумієш, Кать, я думаю, нам треба розійтися. Я покохав іншу й не можу так далі жити.

Шматок сухарика від несподіванки потрапив не в те горло. — Що?!!! — лише й спромоглася прохрипіти я крізь кашель.

— Діти вже великі, а я… Ліза — хороша дівчина, суворих правил, і ми хочемо одружитися. Гей, Катько, ти чого??? — кинулося до мене, яка стрімко синіла, це парнокопитне.

«Зараз я прокашляюся й покажу тобі, чого, козел», — промайнуло в голові, перш ніж в очах потемніло, а свідомість попливла в далекі далі.

948 words