Розділ 2

Я різко виринула з темряви, захлинаючись кашлем. Відчуття стороннього тіла в горлі не минало, і я насилу перевернулася на карачки, намагаючись виштовхнути із себе злощасний сухарик. Перед очима все мерехтіло, а крізь сльози віддавало зеленим. Руки загрузли в чомусь м’якому й вологому. Я зрозуміла, що це земля, а перед очима зеленіє трава. Відкриття було шокуючим. Як я тут опинилася? Від подиву навіть кашляти перестала. Витерши сльози, усвідомила, що сиджу на землі, а навколо буяє й зеленіє лісова рослинність. Де це я?

Матір вашу!!! Осяяло мене. То що ж виходить: мені стало погано, а цей козел замість того, щоб викликати швидку й рятувати мою вбиту такими новинами тушку, вивіз рідну дружину до лісочка? Подумав, що я відкинула копита, і вирішив мене позбутися? Ну, Вітюсю, не очікувала від тебе. Зараз я спокійненько встану, спокійненько дістануся цивілізації, знайду тебе, і ВСЕ… Буде тобі труп на природі. Твій труп!!!

Віддихавшись і трохи відсидівшись, я неквапом почала підводитися. Голова трохи паморочилася, а в горлі відчувався дискомфорт, але загалом стан був нормальний.

«Що, навіть тіло моє не попинав, “коханий”?» — промайнула іронічна думка.

І де ж це я опинилася? Ліс був не дуже густий, так, ріденький лісочок, крізь який упевнено пробивалися сонячні промені. Погода стояла тепла, літня. За відчуттями — самісінький розпал дня. І куди тепер?

Поки я думала, праворуч заворушилися кущі, й на імпровізовану галявинку вийшла старенька. Дивна така бабуся. Носата, сива, у старовинному вбранні, схожому чи то на російське, чи то на циганське. Сірий довгий сарафан із широкою спідницею та яскравими незрозумілими візерунками по подолу, бордова блузка з довгими рукавами з легкої тканини й велика хустка, пов’язана на голові на циганський манір.

Розглядаючи стареньку, я навіть захопилася кмітливістю свого «майже трупа». Еге ж, як розстарався для мене, покидьок. Знайшов таку глушину, що навіть місцеві аборигени носять одяг столітньої давнини. Ну й гаразд, Бог із ним, з тим одягом. Головне, що в бабусі можна розпитати, де тут цивілізація, а може, у неї навіть телефон є. Хоча ні, у цієї навряд чи.

Поки я подумки вже діставалася міста, старенька якось дивно завмерла, витріщившись на мене, а потім заходилася креслити щось пальцями в повітрі.

Це що вона, хреститься, чи що? Невже я так погано виглядаю? Швиденько оглянула себе. Ну так, не принцеса. А хто нею буде після двох дітей? І вагу набрала, та й обличчя трохи набрякле — нирки даються взнаки. А так узагалі я жінка темпераментна, приваблива й харизматична… Усі, хто з цим не згоден, ризикують познайомитися з моєю харизмою й темпераментом, але, враховуючи, що в мені метр вісімдесят зросту й сто кілограмів ваги, охочих не погодитися поки не знайшлося.

Так що, бабусю, нічого хреститися, не така вже я й страшна, а в молодості взагалі була цукерочкою. Першою дівкою на селі, тобто в селищі міського типу, була. Мене, блакитнооку білявку, навіть у моделі кликали, але я ж за коха-а-ання. Вітенька мене знайшов, зараза, щоб йому пусто було, і полетіли до біса і моя кар’єра, і моя освіта. Дім, діти, чоловік.

— Бабусю, не підкажете, де найближче село? — вирішила я першою налагоджувати контакти з місцевими.

— Ти диви, і справді людина, — пробубоніла бабця, переставши малювати в повітрі фігури.

Ще раз оглянувши свій пом’ятий, синій, але цілком нормальний халатик, я навіть трохи образилася на прямолінійну бабцю.

— Ну так, людина, а ви що, бабусю, думали, лісове чудовисько?

— Всяке буває, дівонько, всяке, — сказала бабуся, підходячи ближче. — А з сіл поблизу тут лише наша Луговка й розташована, на багато миль довкола.

Кепські справи, далеко завіз мене мерзотник.

— Бабусю, а яка це область? — запитала я жінку. — І де у вас тут можна зателефонувати?

— Область? Зателефонувати? — насупилася старенька. — Дивні слова ти говориш, дівонько. Таких я не знаю. Наше сільце розташоване на самому кордоні Суранської імперії. Там… — бабця махнула мені за спину. — Вічний ліс. Ельфійські угіддя, але ти не бійся, до них далеко. Хоча ми намагаємося близько до них не підходити. Ельфи — народ нервовий, можна ненароком і стрілу отримати. Ну, а більше тут нікого немає. Лише ми, люди, і живемо, дракони тут не з’являються, нічого таким поважним панам тут робити. Щось ти, дівонько, зблідла, погано тобі стало, чи що?

Розбудіть мене хто-небудь. Я що, потрапила в інший світ?

— Ти присядь, дівонько, присядь. Має стати легше.

Бабуся турботливо вхопила мене за лікоть і посадила на траву. Вмостившись поруч, поклала руку мені на плече.

— І де ж ти тут узялася, га, бідолашна? Людей тут раз-два та й усе, та й усіх я знаю, а тебе точно вперше бачу.

Проігнорувавши запитання бабці, я намагалася впорядкувати думки. І справа ця, скажу я вам, винятково невдячна… Може, колишній і бабцю підмовив? Із підозрою поглянула на стареньку. Та ні, це було б занадто. Але що, як це й справді інший світ?

— Бабусю, — жалібно заканючила я до старенької, — ви ж про ваше Суранське королівство пожартували? Правда ж? І сидимо ми десь під Тмутараканню, за двадцять кілометрів від траси? Зізнайтеся, бабусю, я сердитися не стану.

— Невже так погано, дівонько? — запитала старенька. — Та й навіщо мені тебе обманювати? Ось що, давай-но підводься, підемо до мене. Я тебе трохи підлікувала, тож до села дотягнемо. А там у мене поїси, відпочинеш і нормально поговоримо.

Лише тепер я помітила, що від рук бабусі йшло бліде сяйво. Нічого собі спецефекти. Мить — і воно зникло, а я й справді відчула, як біль у горлі відступив. Ого, схоже, у нашому полку прибуло. Ну, привіт, потраплянко Катерино!!!

891 слов