Розділ 1

Жінкам у нашій родині завжди не щастило в коханні. Люди не соромилися шепотітися за спиною чергової Маккейн, яка вбралася в чорне.

— От же непутящі. Не бачити їм щастя довіку.

Невідомо, що керувало місцевими пліткарками. Звичайна людська цікавість чи така сама людська заздрість, яка бурхливим потоком несла подробиці з життя роду Маккейн, дорогою змішуючи їх із брудом. Але де в чому ці лихі на язик кумасі мали рацію. Кохання в нашій родині приносило самі лише нещастя.

Взяти хоча б мою прабабцю та її бравого кавалериста. Кохання вразило юну містянку наповал, щойно вона побачила… Ні, не мого прадіда, а якогось зальотного вусатого офіцера, якому вона надто завзято махала рукою та слала повітряні поцілунки.

Вояка виявився надзвичайно галантним і ввічливим кавалером. І саме через свою ввічливість не міг не розшукати захоплену дівчину з гарненьким личком та як слід не віддячити їй на сіннику за такий теплий прийом.

Там їх і знайшов мій молодий, але вже добряче рогатий прадід та пояснив обом, що словосполучення «теплий прийом» вони розуміють неправильно.

Унаслідок цього ввічливі коханці вирушили до могили, навіки поєднані звичайними селянськими вилами, а прадід сумно пошкандибав на шибеницю, залишивши по собі новонароджену сироту. Мою бабцю.

Як ви вже здогадалися, і тут не все склалося щасливо. Щоправда, бабуся була жива й здорова та живе й досі. А от дід виявився слабкою ланкою нашої родини.

Бідолашну сирітку виростили далекі родичі, навіть не здогадуючись, що разом із велелюбністю покійної матері дівчинці передасться й вибухова вдача батька. Спочатку родичі намагалися зробити з бідолашної жертву й усіляко її утискали. Та варто було бабці трохи підрости й вивчити бодай кілька слів, як погода в домі почала змінюватися. На бабчину користь, звісно ж.

Зрештою родичі почали побоюватися жорсткої та сварливої нахлібниці, яка тримала їх у залізних рукавицях, а та розсудила, що нема чого далеко ходити. Нову родину ще доведеться виховувати, а тут усе вже готове. І вискочила заміж за свого чотириюрідного брата. Сина тих самих родичів.

До того ж дід виявився напрочуд вродливим і цікавим. Настільки цікавим, що навіть після його поспішного весілля ним не припинила цікавитися вся жіноча половина міста. Зрештою бабця лютувала кілька років, десятків зо два, не більше, а тоді нишком отруїла ласолюбного серцеїда.

Ну, це, звісно, вже вигадали суперниці, які незлюбили законну дружину-ревнивицю, але така слава міцно закріпилася за бабцею, зробивши її ще похмурішою. Ось у такому недоброму світлі й засяяла зірка моєї матері — єдиної доньки в галасливій і сварливій родині.

Вона вдалася м’якшою та спокійнішою за бабцю, але, на жаль, на її долі це позначилося лише трагічно. Єдина спроба збунтуватися сталася в шістнадцять років, коли мама втекла з рудим сином шинкаря, який припав їй до серця. Ні, тверда бабчина рука їх усе-таки наздогнала, але рівно на одну пристрасну шлюбну ніч запізнилася, коли вже нічого не можна було змінити.

І ось мама з вашою покірною слугою в животі перебралася до шинку, де з’ясувалося, що татусь частіше зазирає в бездонну склянку, ніж у бездонні сині очі матусі.

Йому б твердої руки, але, як ми пам’ятаємо, мати мала тиху й поступливу вдачу. А бабця, привселюдно зрікшись доньки, яка пустилася берега, уже не могла взяти свої слова назад і спрямувати тверду руку проти непутящого зятя.

Ось так і вийшло, що татусь пив і час від часу лупцював матір, а заразом і мене. Якщо міг упіймати. Адже невдовзі з’ясувалося, що я, Доротея Лорус Макклейн, бігаю не гірше за рисака. А от татусь — ні. Особливо коли п’яний. І особливо коли, падаючи, прикладається головою до чогось твердого, приміром каменя.

Тож коли мені виповнилося дванадцять, чергова жінка Макклейн убралася в чорне. А що ж я, запитаєте ви? А я нічого. Через татуся совість трохи погризла та й відпустила. Не винна ж я, що напідпитку він не вмів бігати як годиться.

Та й ніколи мені було горювати. Справ у материному занепалому шинку було хоч греблю гати, особливо коли поряд із ним проклали новеньку дорогу до столиці. Ох і раділи ми, ох і потирали руки! Навіть бабця після цього з’явилася й пообіцяла пробачити блудну доньку. Адже всім відомо, що найбільше грошей приносять ті шинки, які стоять при дорозі. А наш стояв саме так — при самісінькому її краєчку. От ми й раділи, навіть не уявляючи, що принесе нам ця дорога.

Але тепер я не переймаюся. На відміну від прабабці, бабці та матусі, мені в коханні пощастило. Тепер я найсправжнісінька істинна пара дракона. А вони своїх жінок не кривдять. Кохають до нестями й ніколи не зраджують. Тож мені пощастило подвійно. А якщо згадати, що мій Евіан іще й герцог, то взагалі кричати від щастя кортить. Що я, власне, й зробила, повиснувши на шиї свого обранця, щойно дізналася цю приголомшливу новину.

Ні, вирушаючи в далеку путь новопрокладеним шляхом у якихось своїх важливих герцогських справах, Евіан про жодну пару й гадки не мав. Та, на його превелике щастя, кобила під ним зашкутильгала, а день видався спекотним. От поважні панове, серед яких був і мій суджений, і вирішили зупинитися в нашому шинку. Горло промочити, коней змінити.

А тут я — матусина помічниця та герцогська радість. Посідали, отже, гості за стіл, а мій Евіан одразу на мене очима — зирк. А очі в нього, дівчата, ой! Просто замилуєшся. Чисті смарагди!

Та й сам він такий поважний і вродливий. Волосся — наче воронове крило, обличчя біле, немов сонечка він зроду не бачив, але вродливе аж страх. А постать ставна, плечі широкі. Так і закортіло обома руками за ті плечі вхопитися та й повиснути на цій ставній постаті.

Тільки бабця все зіпсувала. Штурхнула мене в бік та й каже:

— Чого рота роззявила та слиною капаєш? Ану киш дроворубам дичину подавати!

Які ще дроворуби, коли тут такий красень? Але з бабцею не посперечаєшся — не послухаєш старшу Макклейн, потім лиха не оберешся. Довелося витерти слину з підборіддя та й іти до тих дроворубів.

— Ми йдемо! — раптом пролунав гучний приємний голос. До дрожі приємний, аж коліна підгинаються.

— Ох, куди ж ви, милостиві панове? — закудкудакала бабця, втрачаючи поважних і явно багатих клієнтів. — У нас і рябчики смачненькі приспіли, і ель свіжий, і булочки.

Почувши про ель, почет благально втупився в мого красеня, але той уперто похитав головою й рушив до виходу.

Куди ж ти, соколику! Прийшов, серце дівоче розбурхав — і тікати? Дзуськи, на твоїй постаті я таки повишу. Хоч хвилиночку, хоч секундочку. І нехай мене потім бабця сварить або навіть покарають за те, що до шляхетного пана полізла, але я буду не я, якщо не вхоплю бодай шматочок мрії.

Тож, кинувши дичину на поталу дроворубам, я поспішила навперейми красеню, ані крапелечки не сумніваючись у правильності свого рішення.

Він мене бачив, але йому навіть на думку не спало, що дівчина може перечепитися на рівнесенькій, наче скельце, підлозі й полетіти просто на нього, сердешного.

А я, не будь дурна, здійснила всі свої мрії. І ручки на плечі закинула, і до стрункого тіла притулилася. Ох, як же він пахнув! Матусині булочки й близько не стояли. Лише вдихнула той запах — і пропала. Ой, усе, не бачити мені тепер ні сну, ні спокою! Серце закалатало, і тієї ж миті я відчула, що він мій.

Як у прабабці з кавалеристом, а то й дужче.

А далі й зовсім дивина почалася. Мої ручки, що висіли на шиї мого соколика, засяяли, наче ялинка в центрі нашого містечка на Новий рік. І з’явилися на них гарні візерунки, зелененькі! Точнісінько як очі Евіана. Та й із ним те саме сталося. Він саме підняв руки, щоб мене обійняти — точно вам кажу, обійняти хотів, а не скинути, — та так і застиг на місці, простогнавши від щастя:

— Ні!

Щось він від радості аж зблід. Але, з іншого боку, не щодня вдається знайти свою істинну пару. От і приголомшений мій голубчик, у власне щастя повірити не може.

— Так! — заволала я, чудово розуміючи, що означають ці гарненькі візерунки. Ну от і сталося! Нарешті бодай одній Маккейн пощастило в коханні.

Ой, що тут почалося! Шум, гам, метушня! Усі заговорили разом. Почет чи то вітав, чи то розпитував — я так нічого й не зрозуміла. Щаслива бабця охнула та й опустилася на лаву.

Збігся народ і заходився тикати в нас пальцями. Навіть матуся вискочила з кухні й почала ридати від щастя, що її єдина кровиночка таку удачу впіймала.

І лише мій герцог мовчав та дивився. Дивився, а в його очах, що спалахнули вогнем, вирувала така буря, що навіть мене обдало жаром.

А потім він зняв мої руки зі своєї шиї й сказав:

— Збирайся! — та й вийшов із шинку.

Я лише очима закліпала, а тоді подумала: і правильно, що він такий суворий при людях. Підтримує свій авторитет. А от удома, у спаленьці, можна дружину й приголубити, і попестити, і теплим слівцем, наче парним молоком, зігріти.

Тож сперечатися я не стала, швиденько зібрала речі, наобіймалася з матусею та бабцею й рушила до свого судженого.

— Дорко, ти це… Нас не забувай. Мені б із дахом підсобити!

— Атож… Ми ж сусіди, Дорко, замов слівце перед панами.

— Дорко, подруженько, а на весілля покличеш?

Зусібіч посипалися прохання від сусідів і знайомих. Але я задерла носа й мовчки йду собі, а бабця шикає на них та примовляє:

— Яка вона вам Дорка? Доротея! Бачите, голото, онука за шляхетного пана заміж виходить. Ану геть звідси, щоб і духу вашого не було!

І правильно. Життя в мене тепер буде нове, солодке, наче мед. І не личить пані такі знайомства водити.

Підійшли до стайні, а там уже й коні осідлані. І милий мій стоїть, кобилу по морді гладить, а сам похмурий. На публіку грає, отже.

Я всміхнулася йому так широко, що аж щоки підскочили, а він відвернувся, скочив на коня та, кивнувши на мене, наказав одному зі своїх людей:

— Візьми до себе!

Оце мені вже не сподобалося. Не годиться порядній дівчині їхати з кимось іншим. Тільки з нареченим! Але мій наречений, не чекаючи заперечень, як пришпорить коня та як помчить уперед. Лише пил здійняв, та так невдало, що я закашлялася.

— Ну що ж, сідай… пані, — сказав супровідник. Та з такою гиденькою посмішечкою, що одразу закортіло огріти його чимось важким.

А я й можу! Це я з бабцею тиха, та й то не завжди. А взагалі вдача в мене сильна й рука важка. Точнісінько як у мого рогатого прадіда.

Але гаразд, поки він зі мною не одружився, я свою вдачу притримаю. Бо нареченій належить бути скромною та сумирною.

От і я сумирно вклала руку в простягнуту долоню. А цей нахаба як підкине мене та вмить посадить позаду себе. Я навіть охнути не встигла. Оце так! Оце сила в цих драконів. Я ж зовсім не тростинка, а він мене — наче пір’їнку.

А тоді й сам зірвався з місця та помчав уперед.

Я лише й устигала, що міцніше триматися за куртку свого супровідника та ковтати пилюку. А страшно ж як було! Мчали ми так, наче за нами чорти… тьху ти, демони гналися.

Але був у цьому й добрий бік. До оселі мого судженого ми дісталися швидше за вітер. Ах, що ж то була за оселя! До пари господареві. Розкішний величний замок із вежами та дерев’яним мостом. Я лише дивувалася та, забувши про пилюку, роззявляла рота. Ох і гарний же він був!

Наш шинок хоч і стояв недалеко від столиці, але таку красу я бачила нечасто. Матуся не любила возити мене до міста й показувати місцеві замки та маєтки. Ми здебільшого бігали по ринках і драконячих храмах, просили в Драконячого бога удачі. Адже він опікується не лише своїми дітьми, а й торговцями. А ми з матусею чим не торговий люд? Та й дорогу до нас проклали після того, як ми сходили помолитися до цього храму.

А тепер от і в мене наречений — дракон. Тож недарма ми оббивали пороги всіх драконячих святинь.

Поки я розглядала багатство оселі майбутнього чоловіка, мій дракон та його почет зупинилися.

Красень-наречений зіскочив із коня раніше за всіх і вже зібрався йти. Гей, ти куди? А я? Дракон, із яким я їхала на одному коні, поділяв моє здивування.

— Ваша світлосте, а що робити з дівчиною?

Наречений зупинився, але так і не обернувся, лише кинув поважному дідкові, який вибіг на ґанок і зігнувся в поклоні:

— Дівчину — до гостьових покоїв!

Чого це до гостьових? Яких іще гостьових? Ні-ні, на таке я не погоджувалася!

— Не хочу я до гостьових, — пробурмотіла собі під ніс, але скаржитися вже не було кому. Милий зник у замку, навіть не озирнувшись.

Ой, щось тут не те!

— Злазь! — мене грубо штурхнули, і я відразу обурилася.

— Хамло! Хто ж так із нареченою господаря розмовляє?!

— Це ти наречена? — дракон навіть обернувся, щоб я краще бачила його здивовану мармизу.

— Я! — підтвердила, гордо задерши підборіддя. — А хто ж іще, як не я?

І тицьнула цьому нахабі під ніс свою руку, на якій уже цілком собі прижився гарненький візерунок. Але цей дурник лише очицями на мене луп-луп, а тоді як зарегоче — я мало з коня не впала. Відсахнулася та нумо злазити! А раптом він на щось заразне хворіє? Мені зараз недугу підчепити ніяк не можна — у мене весілля.

— Та ти геть здуріла, дівко! — голосно промовив супровідник, спостерігаючи, як я задом з’їжджаю з коня, і навіть не запропонував допомоги. — Хто ж дозволить такій селючці вийти заміж за лорда? Та ще й шинкарчиній доньці?

А оце вже було образливо. Ну й що, що я з шинку? Я дівчина чесна й усім нахабам завжди давала відкоша. Та й бабця пильнувала, нарікаючи на слабкі гени. Щоб я, боронь боже, до весілля — ні-ні.

А що до того, що селючка… Так у нас же кохання істинне, богами підтверджене. І одружиться він зі мною, і дітки в нас будуть, і щастя — повна хата. Оця, до речі!

— Ось побачиш! — заявила я, опускаючи сукню, що задерлася, і водночас задираючи носа. — Одружиться він зі мною!

— Аякже, одружиться! — знову розреготався осоружний дракон, привертаючи до нашої розмови дедалі більше уваги. — Та я готовий власноруч з’їсти оцю збрую, якщо наш ясновельможний герцог одружиться з такою обідранкою, як ти.

— Тоді сьогодні не вечеряй, — порадила я зубоскалові. — Щоб у шлунку місця для збруї вистачило!

І, більше не звертаючи уваги на цього невігласа, рушила до дідка. Обов’язково поговорю з Евіаном, щоб він його покарав. Бо диви, моду взяли — сміятися з хазяйської нареченої. Непорядок!

Дідок явно був кимось із поважних слуг і дивився на мене несхвально, стиснувши й без того тонкі синюваті губи. Бач який суворий. Точно дворецький.

— Іди за мною! — сказав він і повів мене всередину замку.

Ох, який же гарний був цей замок! Усе в позолоті та блищить. А дзеркал — без ліку. І безсоромні кам’яні баби по всіх кутках розтикані — чи то зовсім голі, чи то наполовину. Я лише похитала головою, пообіцявши собі, що такого добра в нашій оселі не буде.

Досить! Це неодруженому можна, а одружений має милуватися лише дружиною.

Скільки ж усього треба обговорити з моїм голубчиком! І весілля, і порядки, і переїзд моїх рідних. Я вже все вирішила: нема чого матусі з бабцею вбиватися в нашому шинку. Нехай продадуть його та перебираються ближче до мене. Будемо жити в замку, не тужити й чаї ганяти. Тільки б упіймати милого нареченого та по-сімейному все з ним обговорити.

— А коли я зможу побачити Евіана? — вирішивши не гаяти часу, запитала я свого провідника.

Той аж перечепився, бідолаха. І чого б це? Дворецький обернувся до мене, зміряв сердитим поглядом і сказав:

— Його світлість, герцог Росс, зайнятий! Коли буде потрібно, він сам тебе покличе.

Зайнятий? Це для вас він зайнятий, а для своєї голубки, себто мене, завжди знайде час. Але, слушно розсудивши, що всі серйозні речі краще обговорювати лише після ситної вечері, я вирішила не тиснути на дідка. Усе-таки ситий чоловік — добрий чоловік. Та й мені не завадило б чогось до рота кинути. Бо поки я бігала з тацями, то не мала часу й макової росинки до рота взяти.

Тим часом дідок упіймав служницю, яка пробігала повз, і наказав відвести мене до гостьових кімнат. Дівка присіла перед дворецьким у реверансі, а коли той відійшов, кинула на мене такий погляд, ніби вона тут королівна, а я — підпарканне дрантя.

— Ходімо, — кинула вона мені й рушила вперед, не озираючись.

Ти ба, яка гонорова! Ох і розпустив ти свою челядь, Евіашечко, ох і розпустив. Але нічого, служниць ми теж внесемо до переліку справ. А поки я пішла за нею, роззираючись у коридорах.

Задивлялася на портрети вичепурених дам і кавалерів. Ох і розкіш, ох і дурощі! Та поступово портрети скінчилися, а краса стала не такою… красивою, чи що. Коридор мав бідніший і похмуріший вигляд, ніж ті, якими ми проходили до цього.

Ну та гаразд, підбадьорила я себе. Це лише поки що, на сьогоднішній вечір, а далі мій голубчик облаштує дружині справжні хороми. Хоча й ці непогані!

— Заходь уже! Чого стала? — служниця розчахнула двері, і я завмерла від побаченого. Яка ж гарненька спальня! І простора, мабуть, завбільшки з увесь наш шинок. Усе таке красиве й блакитне. Ух, даремно я нарікала! Мов королеву мене голубчик поселив.

Глибоко зітхнувши, я вже ступила до кімнати, але, побачивши, що дівчина зібралася йти, схопила її за руку.

— Стривай! А де мені поїсти? — запитала я, але та лише невдоволено висмикнула руку.

— Про вечерю для тебе ніхто нічого не казав, — відповіла вона й знову зібралася йти.

Ну це вже ні в які ворота!

— Як це — не годувати?! Мене?! Наречену господаря не годувати! Негайно веди мене до Евіана!

Від таких слів обличчя дівчини витягнулося, а тоді вона сказала:

— Та ти хвора! Божевільна! Яка з тебе наречена герцога? Подивися на себе, злидарко!

— Ах так! — Тут я вже скипіла й, піднявши руку, показала негідниці свою парну в’язь. — А це ти бачила? Дивися, кого злидаркою називаєш! Швидко в мене звідси вилетиш!

Служниця приголомшено розглядала в’язь, намагаючись усвідомити те, що сталося.

— Не може бути! — вражено промовила дівчина.

— Ще й як може! — самовдоволено кивнула я. — Ось сьогодні з’явилася, і Евіан відразу забрав мене до свого замку. А незабаром і взагалі одружиться.

— Але чому ти? — продовжила бурмотіти служниця, не відводячи очей, які поступово наповнювалися слізьми. — Селючка! Навіть не шляхетна пані!

— Ну-ну, — пригрозила я їй пальцем. — За язиком стеж! Боги з’єднують істинним зв’язком саме тих, кого треба. Отже, буде між нами велике кохання, а я стану тут господинею. Тож ти дивись у мене, бо я ж і розгніватися можу.

— Он воно як, — сльози миттю висохли на очах дівчини, а в погляді з’явився недобрий примруж. — Пробачте, пані, не впізнала.

Вона присіла в такому самому реверансі, як перед дворецьким.

— Отож-бо, — добродушно мовила я, задоволена першою маленькою перемогою. — То що там із вечерею?

— Усе зроблю, пані! — дівчина закивала, наче бовванчик. — От тільки… Ви ж хотіли побачити господаря, чи не так?

— Так! — зраділа я. — Знаєш, де він?

— Звісно, пані, — проворкувала служниця. Бач яка поступлива стала: щойно мій знак побачила, одразу й подобрішала. — Щоправда, до нього краще піти зараз. Бо на вечерю він зазвичай не залишається. У державних справах їде. Тож якщо ви хотіли з ним поговорити, краще зробити це зараз.

Зараз? О, я тільки рада!

— Звісно-звісно, — закивала я. — Ходімо!

Треба поговорити з коханим нареченим. Бо я вже й сердитися починаю, а гнів — поганий порадник для щасливого й довгого сімейного життя. Прадід не дасть збрехати.

Служниця й рада старатися. Знову повела мене повз гарні коридори та розкішні портрети. Тільки вже в інший бік від моєї кімнати. І йшли ми довго, я навіть трохи втомитися встигла. Але ось піднялися якимись сходами на третій поверх, і постали перед нами двоє дверей небаченої краси.

Я вже зібралася йти до найбільших і найгарніших, але служниця смикнула мене й зашипіла:

— Не туди… пані! Ось сюди!

Вона тицьнула пальцем у менші двері.

— Пан зазвичай зачиняється, а ви пройдете до нього через жіночі покої. Там є маленькі дверцята, що з’єднують його кімнати з цими.

— А це що ще за жіночі покої в Евіана? — насупила я брови, уперше за сьогодні відчувши, як підступає гнів.

— Так це… колишні покої матінки герцога, — зам’ялася дівчина. — Я піду, пані, накажу подати вам вечерю. І, будь ласка, не кажіть, що це я вас сюди привела. Бо герцог дуже гнівається, якщо хтось заважає йому… е-е-е… працювати.

— Не бійся, не скажу, — одразу подобрішала я, почувши про матір. Так, старших жінок треба поважати, особливо свекруху. Краще дружити, ніж воювати, — це кожен знає. — За допомогу я тебе ще й винагороджу, коли стану герцогинею. Підеш до мене у служниці. Мені тут вірні люди потрібні.

— Так-так, звісно, — усміхнулася служниця й радісно закивала. Еге, яка задоволена й весела! Може, перше враження і справді виявилося хибним і дівка мені нормальна трапилася.

— Піду я… пані, — дівчина знову присіла й поспішила геть. Ну й добре, нехай іде. Дорогу тепер я й сама знайду.

Відчинила двері й по-хазяйськи впевнено зайшла всередину. Ну й дає матінка мого майбутнього чоловіка. Оце так! Спальня була не спальнею, а цілим будинком усередині. Я тут щонайменше п’ять кімнат нарахувала. А які вони були, у-у-у! Видно, магії сюди вгатили неміряно. Усе золотаве, переливається. Сорока в мені застогнала від захвату — так їй закортіло прибрати до рук усю цю красу.

Але я суворо приструнила свою жадібність. Нічого, почекаємо. От як мій голубчик зі мною одружиться, тоді я й випрошу в нього таку саму кімнатку. Він же заради коханої дружини не пошкодує ще трохи чарів, правда? Вони ж дракони, що їм до того? У них і магії, і золота — кури не клюють, а мені буде приємно.

Раптом мої думки перервав протяжний чоловічий стогін, що долинув із-за одних маленьких дверей у золотій стіні.

Матінко рідна, поки я, дурна, стою тут, рота роззявивши, моєму голубчикові там погано! Не роздумуючи більше ні секунди, я кинулася до дверей і широко їх розчахнула.

3579 words