Розділ 1

— Який красунчик! О, мені вже спекотно від одного погляду на нього!

— До такого я готова бігати на килим хоч щодня!

— Гей, Джинні, повернися! Ми хочемо ще раз подивитися на нього!

А я тим часом, лаючись крізь зуби, тягла на третій поверх нашої Ведичної Академії величезний портрет нового ректора — завбільшки з мене. І все це без жодної магії, пихкаючи від натуги під вагою цієї махини. Мої однокурсниці, подружки та просто студентки весело обговорювали зовнішність нового «самця» Академії, охкали, ахкали й водночас посміювалися з мене. І хоч би одна запропонувала допомогти! От же ж відьми!

Ну гаразд, припустімо, покарання я заслужила. Це правда, хоча нашій деканці Гліцинії Білоушип я, звісно, ніколи в цьому не зізнаюся. Але це вже занадто! Подумаєш, підірвала якусь лабораторію зі старими, нікому не потрібними колбами. Хіба через це треба перетворювати мене на дівчинку на побігеньках та ще й забороняти користуватися магією? Це вже ні в які ворота не лізе. Ну добре, ті колби подарували королева і Головна відьма Емма Грейл. Але, по-перше, вони старі, а по-друге, Її Величність завжди була винятково доброю до нас і ніколи не прирекла б мене на таку рабську працю.

Тож я вимагаю втручання товариства захисту прав відьом! Що? Його ще не створили? Саме час, поки мене живцем не поховав під собою двометровий портрет із гарненьким обличчям якогось стариганя. Гаразд, на стариганя він не дуже схожий. Як і всі маги та лицарі Ордену, виглядає молодим і аж надто привабливим, але помилуйте… Він закінчив знамениту ЗАП і дружив з Її Величністю ще до мого народження. Тому всі ці захоплені верески наших відьмочок змушували мене здригатися. Збоченки!

Інша річ — цьогорічні випускники лицарського факультету ЗАП. Я мрійливо закотила очі, згадуючи м’язистих, знатних і породистих красенів. Моя подружка Ліна примудрилася викупити в якогось спритного торговця каталог майбутніх лицарів і наших потенційних партнерів, а фактично — наречених. Ми з дівчатами на цілий вечір випали з життя, розглядаючи хлопців. М-м-м, оце я розумію — крамниця солодощів! На будь-який смак: у кого не ткни пальцем — сама досконалість.

Ай! Я так замріялася, що не вписалася в поворот на сходах і незграбно врізалась у поруччя. Від удару громадина в моїх руках загрозливо хитнулася. Щоб утримати її і самій не впасти, я підставила ногу під гострий кут цього «витвору мистецтва». Твою ж…

Я згадала всі лайливі слова, яких навчив мене дядечко Чарльз, коли приїздив до нас на Новий рік. Дуже веселе свято, до речі, нещодавно з’явилося в нашому королівстві. Подейкують, що вигадала його сама королева Емма. Дядечко тримав шевську крамницю і вже в чому-в-чому, а в лайці знався. Міцні слівця він добирав зі смаком, особливо коли після частування дорослі доходили до такого стану, що потік одкровень уже нікому було спинити. Ех, свята!

Але зараз не про це. Нога боліла страшенно, і кортіло згадати «добрим» словом усіх шляхетних предків нашого марнославного ректора. От скажіть мені, навіщо нормальній людині власний портрет заввишки два метри? Що він із ним робитиме? Тож запам’ятайте мої слова: з новим ректором щось не так. Може, це старечий маразм?

О, а ось і приймальня. Туди я дошкандибала вже з останніх сил, обіймаючи картину, наче рідну. Тепер уже вона підтримувала мене, а не навпаки.

— О, Джинні, нарешті! Я вже думала, ти втекла! — зустрів мене противний голосок Аделаїди, нової секретарки нашого ректора.

От знаєте, є відьми за природою, є — за зовнішністю. Аделаїда була відьмою за покликанням. При Її Величності, яка за сумісництвом була нашим колишнім ректором, шкідлива магічка поводилася тихіше води, нижче трави. Але щойно за Еммою Грейл зачинялися двері кабінету, миловидна дівчина перетворювалася на пляшечку з гадючою отрутою, якій раптом виросли ноги. І щедро виливала ту отруту на всіх, хто не встиг утекти.

Не знаю, чим їй не догодило людство, але складалося враження, ніби вона вирішила винищити його до ноги — своїм сварливим характером і нескінченними причіпками. Сьогодні чимала частка її уваги дісталася мені.

— Бери портрет і тягни його в кабінет. Давай, ворушися, тобі його ще вішати!

— Це ще чому? — щиро здивувалася я і спантеличено перезирнулася з гарненьким зображенням Двейна Селмона. — Ми з магістром Білоушип про таке не домовлялися.

— А хто має його вішати? Я? — Аделаїда тицьнула наманікюреним пальцем у свої пишні груди. — Ти провинилася, Коен, отже, підеш і повісиш. Звісно, якщо не хочеш продовжити покарання ще на тиждень або й два! Зрозуміло?

— Ясніше не буває, — пробурмотіла я, тоскно оглядаючи дверний отвір кабінету очільника академії.

Сперечатися з Аделаїдою було собі дорожче. Вона легко могла настукати деканці, додавши до розповіді барв своєї бурхливо-отруйної фантазії, і мені справді подовжили б покарання. А цього страшенно не хотілося.

— Інструменти в кабінеті. І поквапся, лорд Хартфорт ось-ось прибуде.

«От сама б і вішала», — пробурмотіла я собі під ніс, але секретарка почула.

— Що ти сказала? — грізно гукнула вона.

— Побажала вам гарного дня, пані Аделаїдо! — Я солодко всміхнулася шкідливій тітці, знову підхопила портрет ректора й потягла його в кабінет — якомога далі від гріха.

— Швидше там! — крикнула мені вслід Аделаїда.

А я у відповідь не без задоволення копнула двері ногою і гучно ними грюкнула.

У кабінеті очільника Академії вже встигли зробити ремонт і переставити меблі відповідно до смаку нового загарбника, тобто господаря цього приміщення. За Її Величності тут панував елегантний порядок, поєднаний із новими модними віяннями. Королева любила вишукану простоту, практичні речі та світлі тони.

Тепер же мене зустрічала похмура напівтемрява, коричневі тони, запах шкіри й щось невловимо чоловіче.

Про затишок тут не могло бути й мови. Уся обстановка промовляла: тут мешкає самець! Подумаєш…

Я пирхнула й потягла незручну громадину до єдиного порожнього місця в кабінеті — до стіни над кріслом повелителя підручників і шкідливих секретарок. Стіна аж бриніла порожнечею і ніби сама просила повісити на неї цей витвір мистецтва.

Я не помилилася: поруч зі стіною одразу знайшовся саквояж з інструментами та цвяхами.

Ну от скажіть мені, невже в усій Ведичній академії не знайшлося жодного працівника, здатного прибити нашого ректора до стіни? Та в нас народу вештається більше, ніж у палаці чи маєтку Грейлів — вотчині короля Ліріона. Тож підозрюю, що наша деканка знову випробовує свої дивні методи виховання на нещасних відьмах, які трапляються їй під руку. Цього разу не пощастило мені.

Я зітхнула й потягла важке ректорське крісло ближче до стіни. Присунувши його так, щоб було зручно забивати цвяхи, схопила інструменти й із неабиякою зловтіхою видерлася брудними ногами на «трон» старого маркіза. Обов’язково забуду потім його витерти. Ну, просто так, цілком випадково.

На око визначила ідеальне місце для першого цвяха, приклала його до стіни, замахнулася й гахнула молотком…

Та що ж це таке! Спочатку нога, а тепер ще й палець.

Я завила від болю, схопилася за ушкоджений великий палець і впустила молоток на підлогу.

Щоб вас жаби на болото занесли, пані Гліциніє, разом із вашим ректором та його портретом! Як же болить, зараза.

Я гепнулася задом у крісло, забруднене моїми ногами, і заходилася трясти постраждалою рукою. Нещасний палець почервонів, обіцяючи незабаром стати чорно-фіолетовим. Точно мене хтось наврочив — ще тоді, з колбами та лабораторією. І відтоді невдачі невідступно переслідують бідолашну Джинні Коен. Як же болить!

Якийсь час я дмухала на палець, доки біль хоч трохи не вщух. Лише тоді підвелася з крісла й спробувала зібрати інструменти, що порозліталися.

Молоток лежав біля столу, а от цвяхи розсипалися хто куди. Три вдалося відшукати на килимі та під диваном, а четвертий усе ніяк не знаходився. Де ж він? А, ось де!

Ану вилазь, поганцю!

Четвертий цвях закотився просто під низенький чайний столик біля дивана. А столик, треба сказати, був дуже незручний. Від підлоги до стільниці — щонайбільше сантиметрів п’ятдесят-шістдесят.

Якби мені дозволили чаклувати, я просто поманила б клятий шматочок металу, і він сам прискакав би до мене.

Але користуватися магією я не могла: шкідлива деканка відразу про все дізналася б. Отже, доведеться діяти по-старому.

Тож із бойовим кличем:

— Ех, була не була! — я пірнула під незручний предмет меблів за інструментом-утікачем.

Щоправда, не вся. Столик був низенький, тож над його поверхнею залишилася височіти моя… Ем-м-м, ефектна задня частина.

Пам’ятаєте, я казала, що мене наврочили? Так от, тепер я впевнена в цьому на всі двісті відсотків! Варто було мені пірнути під стіл, як двері кабінету розчахнулися й пролунав приємний баритон:

— І не забудьте надіслати це послання Її Величності, Аделаїдо! Що за…

Здивований вигук змусив мене смикнутися й спробувати випростатися. Але невблаганні закони фізики жорстоко помстилися: потилиця з глухим стуком зустрілася з твердою стільницею.

Попри чергове каліцтво, я все ж виповзла задом з-під столу й поглянула на того, хто ввійшов.

Так! Це був він, новий ректор Ведичної академії, Двейн Селмон власною персоною.

Пам’ятаєте, я щось казала про противного стариганя? Так от, забудьте. Я вже забула. Серце зробило кульбіт у грудях і солодко занило.

Гарненький портрет не брехав: лорд Хартфорт був напрочуд вродливим. Та навіть він не передавав і сотої частки чарівності лицаря Ордену Захисників Відьом.

Я лише на третьому курсі, і тему магічних пар ми ще не проходили, але… Готова поставити всі свої скромні заощадження, майбутнього фамільяра й навіть улюблену сукню Ліни на те, що переді мною моя магічна пара. Ура! Ю-ху-у-у!

Буде в тебе нареченим цілий ректор, Джинні, та ще й лорд. От батечко зрадіє, коли ти притягнеш його до вашої скромної комірчини, помилково названої «домом».

— Хто ви така і що тут робите?

Зовсім не радісним, ба навіть навпаки, тоном запитав мене ректор.

— Е-е-е… Я Джинні, Ваша Світлосте, — від того, що ректор не кинувся мені на шию з криком «Кохана!», я добряче розгубилася й почала молоти дурниці.

Ідеальна біловолоса брова іронічно поповзла вгору.

— І що ж ви тут робите, Джинні?

— Та я ось портрет прибивала.

Я заходилася багатослівно виправдовуватися, тицьнувши пальцем у бік двометрового співрозмовника.

— Цей? — Ректор лише махнув рукою, і здоровенна махина сама прибилася до стіни. Причому так ідеально, ніби все життя там висіла.

— Ага, — відповіла я, зачаровано спостерігаючи за лордом Селмоном.

Схоже, маркіз зрозумів, що розмовляти зі мною немає сенсу, й рушив до дверей. Прочинив їх і сказав:

— Тоді я розв’язав вашу проблему, і ви можете бути вільні, міс Джинні…?

— Коен. Міс Джинні Коен. Але для вас…

— Аделаїдо, — покликав ректор секретарку, так і не давши мені договорити. — Заберіть, будь ласка, адептку Коен. Я ж правильно розумію? Ви адептка Ведичної Академії? — перепитав лорд, обернувшись, і я слухняно кивнула.

— Так от, — продовжив ректор, звертаючись до шкідливої секретарки, — заберіть, будь ласка, міс Коен і простежте, щоб їй надали медичну допомогу. Вона поранилася.

Ректор указав на мій палець, що стрімко чорнів.

О-о-о-о-о, він помітив! Яка ж лапочка! Він уже турбується про мене! І-і-і-і-і, запакуйте мені цього милашку й перев’яжіть бантиком!

— Звичайно, звичайно, — запобігливо защебетала Аделаїда й випнула свої чималі груди вперед, щоб ректор, не дай Боже, їх не проґавив. — Зараз я все владнаю, лорде Хартфорте.

Вона почала підштовхувати мене до виходу. І лише коли мене вже наполовину виставили за двері, я усвідомила, що мене розлучають із майбутнім чоловіком. Гей, куди?!

— А як же… — промимрила я, здивовано озираючись.

— Усього доброго, міс Коен, — перебив мене ректор і зачинив двері кабінету.

1806 words