Розділ 2

ПнОх і налигалася ж я того вечора! Як згадаю, так голова одразу починає боліти. Але саме тоді в моєму затуманеному алкоголем мозку зародилася геніальна думка. Не можна відпускати Елізу на королівський відбір. Загалом усі умови для безтурботного життя в цьому світі я собі забезпечила. Невеличкий маєток, слуги, деякі заощадження, що залишилися від покійного пана Бромфілда, вітчима Дарли. Була лише одна манюсінька проблема — дорога сестричка.

Саме тоді в мене й визрів план, як утримати це нестерпне дівчисько вдома. Наступного ранку, стогнучи й зарікаючись більше ніколи не пити, я викликала Елізу до своєї кімнати.

— Я обміркувала твоє прохання, — заявила я Елізі, коли дівчина випросталася після звичного реверансу, — і дозволю тобі взяти участь у відборі.

Радісний писк сестрички відгукнувся в моїй голові мідним дзвоном. Я скривилася й зупинила цю «сирену».

— Але! Ти маєш довести, що справді служитимеш мені вірно й віддано. І тоді я відпущу тебе на випробування до магістрату.

Гадаєте, моя умова її бодай трохи насторожила? Де там! Нічого її життя не вчить.

Дивлячись на мене очима, сповненими безмежного щастя, і молитовно склавши руки на грудях, ця курка заявила:

— Дякую тобі, сестро… Ой, тобто Дарло. Я заслужу твою довіру.

— Ага. Іди вже, — махнула я рукою в бік виходу. — Список справ забереш в економки після обіду. А доти мене не турбувати.

— Так, пані, — Еліза знову присіла в реверансі й випурхнула з моєї кімнати, мрійливо наспівуючи щось собі під ніс.

Ну все, перший крок зроблено, а тепер СПАТИ… Я впала обличчям у подушку й блаженно захропіла.

********

Якщо вона думала, що перемогла, то глибоко помилялася. Мій план був простий до геніальності. Я навантажила Елізу такою кількістю різноманітної роботи, що їй ніколи було навіть думати про принца та відбір.

Вишивати, прати, прибирати, мити. Увесь тиждень дурненька старалася як могла, щоб догодити сестрі, тобто мені.

Прислуга вже вовсю перешіптувалася за моєю спиною, що я знущаюся з бідолашної. Сусіди, які й до того віталися зі мною крізь зуби, узагалі перестали мене помічати, але все це було неважливо. Мені вдалося домогтися головного. Еліза сиділа вдома й була при ділі, а я могла хоч трохи розібратися з господарством, яке отримала завдяки власній же вигадці.

Знаєте, писати — це одне, а бачити все на власні очі — зовсім інше. Зі слуг я детально прописала лише трьох. Добру кухарку, тітоньку Берту, яка, звісно ж, до глибини душі любила сирітку Елізу. До речі, те, що я нібито теж двічі… Ні, разом із вітчимом — тричі сирота, нікого не цікавило. Ця пишнотіла селянка із затятим характером мене патологічно недолюблювала. Я б вигнала її за двері — навіщо плодити ворогів у власному домі? — якби тітонька не готувала фантастично смачно й не працювала майже задарма, аби бути ближче до нещасної дитинки. Ну й Бог із нею.

Другим персонажем була сувора економка Клод, яка доводилася Бромфілдам далекою та бідною родичкою. Темна конячка, скажу я вам. Завжди із суворим обличчям, старанна й майже небалакуча. «Так, пані. Ні, пані. Буде зроблено, пані».

Навіть я її часом побоююся, бо зовсім не знаю, що приховується за цією кам’яною статуєю. Але треба віддати Клод належне: у довіреному їй маєтку панує просто бездоганний порядок.

Третім і останнім прописаним персонажем була служниця Ненсі. Вірна подруга й повірниця дорогої Елізи. Працювала в маєтку з одинадцяти років, закохана в коваля із сусіднього села, здохне заради юної пані, якщо знадобиться. Саме Ненсі я усунула першою, відправивши її на цілий місяць у відпустку до матінки в далеке село.

Звісно ж, служниця опиралася й відмовлялася їхати, відчувши недобре, але моя погроза звільнити її назавжди подіяла, і дівчина змирилася. Щоправда, подумки послала мені навздогін кілька прокльонів.

Решта слуг, яких налічилося аж шестеро, були менш примітними. Лакей і за сумісництвом дворецький Джаред. Ще дві служниці на ім’я Ава й Дейна. Безбарвні, неповороткі сільські дівчата, які починали тремтіти, щойно я або економка з’являлися на обрії. Конюх Том, звичайний хлопець років двадцяти п’яти. Ну й помічниця Берти, а також хлопчик на побігеньках. Імен останніх я не уточнювала через непотрібність.

Завдяки старанням покійної матінки й нині живої та здорової економки прислуга працювала злагоджено, мов годинник. Тому маєток Сільверсайд, хоч і не був багатим, залишався охайним і доглянутим.

Отже, мене в цій ситуації влаштовувало все, крім уже згаданої проблеми. Тому, окрім повної зайнятості міс Ідеал роботою, я щовечора влаштовувала звані вечері у вузькому колі друзів.

Причому запрошення було розіслано виключно неодруженим чоловікам з усієї округи. Звісно, сусіди мене засуджували й не хотіли зі мною спілкуватися, але невеличка приписка в листі про те, що незрівнянна міс Еліза нудьгує в маєтку, а ці вечори влаштовують, аби розважити юну красуню, творила дива. До нашого дому зліталися всі неодружені чоловіки округи віком від сімнадцяти до дев’яноста років. Якось намагався прослизнути навіть чотирнадцятирічний хлопчисько, але я вчасно завернула його назад.

Еліза моїх старань не оцінила й лише млосно зітхала, дивлячись на портрет королівської родини, який висів у нашій їдальні над каміном. А неодружені чоловіки млосно зітхали, дивлячись на Елізу. А я злобно зітхала, дивлячись на Елізу, неодружених чоловіків і портрет королівської родини.

Спалити б до чортів собачих цей портрет, але, по-перше, небезпечно — можуть розцінити як образу королівської гідності. А по-друге, марно, бо вся комірчина… тобто мансарда сестрички завішана такими портретами. Ну і ще там є окремий портрет Альберта, портрет Альберта верхи на коні, на полюванні, на риболовлі…

Так, усе, око вже почало сіпатися. Змінюємо тему.

Одне слово, вечері з неодруженими чоловіками користі не принесли, а от шкоди — ще й як.

Еліза почала щось підозрювати, і напередодні останнього дня я застукала негідницю з торбинкою в руках, коли та пробиралася до стайні.

Як же я була вдячна вищим силам за те, що так вчасно вирішила перевірити подвір’я.

Вигляд здобичі, яка намагалася втекти, здійняв у мені хвилю гніву й страху. Я ледь не проґавила сестру й тим самим могла підписати собі смертний вирок.

Не пам’ятаю, як шулікою кинулася до Елізи й потягла її, верескливу, до будинку. Розум потьмарився, а в голові стукало лише одне: «Не дати піти. Врятуватися самій». Я щосили стискала її руку й просто волокла сходами нагору.

Вона голосила й просила відпустити її, але я була невблаганна. Слуг ніде не було видно — усі кинулися хто куди й поховалися, мов таргани. І правильно зробили: у такому стані я могла й прибити когось. Але хороші ж із них захиснички! Правда, Елізо? Тільки й уміють, що пліткувати за спиною. А допомогти тобі нікому.

— Клод! — гаркнула я на всю силу своїх легень, заштовхуючи Елізу до її кімнати на горищі.

Економка з’явилася наче за помахом чарівної палички — просто виникла поруч.

— Так, пані, — відповіла вона, а я оцінювально подивилася на неї, обома руками притримуючи двері, у які ломилася сестра. Жодних емоцій, суцільний «покерфейс». Цікаво, якщо я почну вбивати дівчину, вона бодай оком кліпне?

— Ключ! Швидко!

— Так, пані Дарло, — а ні, навіть її пройняло. Завжди незворушна економка була трохи бліда. Добряче ж я налякала прислугу. У гніві пані Дарла жахлива, це так.

Отримавши від економки ключ, я швидко замкнула двері й наказала:

— Нехай мені принесуть дошки, цвяхи та молоток. Негайно!

— Так, пані, — Клод присіла в легкому реверансі й поспішила вниз по все необхідне.

— Дарло! Відчини! Благаю тебе!

«Ну вже ні! Вибач, серденько, але в цій книжці виживає найсильніший, — подумала я, хапаючись за молоток і забиваючи перший цвях у двері кімнати сестри. — І це буду саме я».

1198 слов