Розділ 1

«Добрими справами прославитися не можна!» — муркотіла я пісеньку Шапокляк, ритмічно забиваючи цвях у чергову дошку, якою забивала двері до кімнати сестри. В звідти чулися зойки та крики:

— Дарло, ти збожеволіла?! Не треба! Випусти мене звідси!

Еліза верещала, мов різане порося, що зовсім не пасувало до величного образу прекрасної панянки. Такої собі «тендітної квіточки». Саме так сусіди та знайомі називали мою зведену сестру. Бе-е-е, аж нудило від її солоденького вигляду й милого рум’янцю.

Еліза була високою стрункою білявкою з тонкими рисами обличчя й величезними блакитними очима, які мрійливо дивилися на світ. Образ цієї взірцевої «принцески» доповнював добрий, чуйний та надзвичайно нудний характер. Власне, мені не було б жодного діла до цієї вівці, якби не одне величезне «але». Вона збиралася зіпсувати мені життя!

Я була повною протилежністю цієї «зефірки»: спільними в нас були лише зріст та місце проживання. Чорнява, ставна, дещо пишнотіла, з темними очима кольору шоколаду. Я була точнісінькою копією своєї нині покійної матінки — головної лиходійки цієї банальної історії про «Попелюшку». Мені ж відводилася роль просто лиходійки, яка мала тероризувати головну героїню і зрештою бути переможеною «добром».

Ха! Не на ту напали! Я не збираюся стояти осторонь і дивитися, як моє лиходійське життя котиться під три чорти через Елізу. Я ще покажу цій істеричці, з якого тіста зліплена.

А найприкріше те, що це чудовисько породила я сама. Ось цими самими руками, якими зараз забиваю цвяхи у домовину її надій.

Та мені за жодних обставин не можна дозволити міс Зефірці взяти участь у відборі претенденток на руку, серце та інші тельбухи нашого вельмишановного принца Альберта. Адже це стане початком мого кінця. Кінця, написаного вашою покірною слугою.

Саме я і є авторкою цієї книжки. Про щасливу принцесу, прекрасного принца та сестру-лиходійку. У яку примудрилася потрапити.

Коли останній цвях було забито, я обтрусила руки й задоволено оглянула свою роботу. Краса! Поприбивала так, що й зубами не відгрезеш. За дверима тим часом уже перестали стукати й лише тихенько підвивали. Повір, серденько, ти мені ще подякуєш!

Ну чим тобі там, у тому палаці, займатися? Вирощувати магічні троянди, відвідувати лікарні й народжувати маленьких Альбертиків пачками? Фу-у! А от тепер ми з тобою заживемо на славу. Я стільки всього придумала! О, тобі сподобається! Лиш зачекай!

Я почала спускатися з горища, де Еліза жила у своїй комірчині… Тобто в мансарді. А що? Дуже навіть непоганий варіант, модний у нашому світі. Вона нікому не заважає, ніхто не заважає їй. А те, що холодно, — так вона мені за це ще й дякувати повинна. Думаєте, у неї така шкіра від природи? Аякже! Це все благословенний холод горища зберігає її красу. Одним словом, усе для дорогої сестрички.

Я спустилася на другий поверх і ненадовго зупинилася біля кімнати своєї сюжетної матері. Двері були відчинені, й звідти на мене дивилося горде та хиже обличчя пані Агати.

Я задумала її як холодну й хитру змію з кам’яним серцем, яка всіляко утискала бідолашну Елізу. Але тепер, опинившись на місці Дарли, я розумію, що такої люблячої та відданої матері годі й шукати. Агата зробила все, щоб забезпечити мені гідне життя: плела інтриги, обманювала, чаклувала й навіть вдалася до підробки.

Саме завдяки їй сьогодні я, а не Еліза, була господинею невеличкого маєтку Сільверсайд майже на околиці вигаданого королівства Еквестрія. Він належав вітчимові Дарли й рідному батькові Елізи, який, звісно ж, одружився з поважною вдовою Агатою та прийняв у дім бідну сирітку, тобто мене.

Знаю, знаю… Сюжет заїжджений до дірок, але чого ви хотіли від зовсім юної авторки, яка отримала замовлення? Ні, не так… ЗАМОВЛЕННЯ!!! Перше в житті, із чіткими умовами: повернути стару добру Попелюшку в новому образі. І щоб обов’язково були любо-о-ов, пригоди та переможені вороги. Ну, ви зрозуміли.

Але я старалася, бо за цей ширвжиток пообіцяли такі шалені гроші, що мені, другокурсниці педагогічного університету, навіть у сні не могли явитися. І ось, відклавши остогидлі підручники, я сіла писати цю «дивовижну» історію кохання. Писалося довго й важко, терміни спливали, а ночами перестала допомагати навіть кава. Не пам’ятаю точно, на якому розділі я вирубилася. Здається, принц зізнавався в коханні милій Елізі, а Дарла кипіла від ненависті десь у кущах розарію неподалік, але… Солодко заснула я вдома, пускаючи слину на старенький ноутбук, а прокинулася тут. У цьому маєтку, та ще й у найневдаліший момент.

Ось уявіть собі таку картину: розплющуєте ви очі, а перед вами кімната у вікторіанському стилі. Така проста, але вишукана. А поруч із вами, просто біля ваших ніг, лежить вродлива дівчина в пишному вбранні, мов зі старовинної картини, і плаче. І головне, плаче так, зараза, що від цього стає ще вродливішою.

— Дарло, благаю. Я все життя про це мріяла. Для мене він один-єдиний у всьому білому світі, розумієш?

— Ем-м, це все чудово, але чого ти від мене хочеш? — відповіла я дивній дівчині, оззираючись довкола.

Вона простягнула обидві руки й ухопилася за поділ моєї сукні, добряче потягнувши блискучу тканину на себе.

До речі! Я теж була вдягнена приблизно так само, як ця красуня. Тільки моє вбрання було дорогим і новим, на відміну від старого та вицвілого вбрання білявки.

— Прошу тебе, Дарло, дозволь мені взяти участь у відборі наречених для принца Альберта, і я до кінця життя служитиму тобі як вірна служниця й рабиня. І навіть якщо стану принцесою, все одно буду....

Вона белькотіла ще щось, але я вже не слухала. Дарла, Альберт, пишні сукні, відбір наречених… Ці слова крутилися в голові й ніяк не вкладалися у свідомость. Я й далі розгублено дивилася на дівчину, на те, як ворушаться її губи, але не чула слів і думала, думала…

Так, точно. Думка осяяла мене, мов наднова зоря, склавши всі пазли в одну непривабливу купу. Це ж мій роман і мої герої!

— Елізо?

Приголомшено запитала я дівчину, і та урвалася на півслові, з надією глянувши на мене:

— Так. Дарло?

О жах, це й справді моя історія. Я сама стала її частиною. Оце вже я втрапила так втрапила!

— Пити!

Прошепотіла я зблідлими губами, сповзаючи на підлогу.

— Дарло, ти чого? Тобі погано?

Еліза дуже вчасно схопилася на ноги, щоб підхопити мене, поки я не знепритомніла, і спробувати дотягти до крісла. Зробити це їй було нелегко, зважаючи на різницю в нашій статурі.

— Джеральде! — покликала сестра лакея. — Принеси пані води!

Попросила вона, щойно голова слуги з’явилася у дверному отворі.

— І віскі!

Крикнула я йому навздогін, коли лакей кинувся виконувати прохання Елізи.

Віскі в цьому світі точно було — я сама про це подбала. Мені дуже подобався цей напій, і на різних посиденьках я частенько просила додати його до списку покупок.

Міс Ідеал несхвально стиснула губи й звела брівки, почувши про мої алкогольні забаганки із самого ранку. Але мені вже було байдуже, у мене стрес…

— То що ти там казала про своє прохання?

Хрипким голосом перепитала я, не зводячи очей із дверей, звідки мав з’явитися лакей із рятівним віскі.

— Я просила тебе як господиню дому дозволити мені взяти участь у відборі наречених для принца Альберта, — лагідним тоном, наче малій дитині, повторила Еліза своє прохання. — У цьому відборі можуть брати участь дівчата з будь-якої аристократичної родини, головне, щоб вони мали достатній магічний потенціал.

Це так, це я знаю, сама постаралася. Але відпустити тебе туди, рідненька, не можу, доки не розберуся, чого я тут понаписувала. І не дивися на мене цими очима оленятка Бембі — я тверда, мов кремінь.

— Я подумаю над твоїми словами, Елізо, — холодно повідомила я. — А тепер іди!

О, а ось і лакей із рятівним віскі. Дякую Тобі, Боже! Зараз я вихлебчу цей милий графинчик, мене відпустить, і я нарешті зможу збагнути, ЯК таке могло статися. Я у власній книжці! Капець!

— Дякую, Дарло, що не відмовляєш мені, — очі дівчини засвітилися несміливою надією.

Я махнула їй рукою, відпускаючи, бо була зайнята — старанно присмоктавшись до склянки з коричневою заспокійливою рідиною. Еліза зробила переді мною реверанс і без зайвих звуків зникла за дверима.

— Чого застиг? — трохи грубувато гранулах я до лакея, який із цікавістю спостерігав, як зникає віскі. — Залиш графин і йди геть.

Його наче вітром здуло. Але мені анітрохи не було соромно. Сьогодні я — хуліганка, сьогодні мені все можна. Бо я, друзі мої, справжня лиходійка.

1327 слов