Розділ 2

Я реготала як навіжена, час від часу непристойно порохкуючи. Емма, яка сиділа навпроти мене на незрозумілій білій субстанції, надулася й схрестила руки на пишних грудях.

— Пробач… гик… То що ти кажеш… гик… Побачила голі груди, впала в центральний фонтан і втопилася?

— Я більше нічого тобі не розповідатиму, якщо ти смієшся з чужого горя, — ображено сказала моя прозора сусідка.

Власне, не лише вона була прозорою. Я теж скидалася на героїню фільму «Мисливці на привидів». Тільки в ролі привида.

— Пробач, — ще раз перепросила я дівчину. — Можеш продовжувати.

Але моя нова подруга зніяковіла.

— Та, власне, нічого продовжувати. Зчинився галас, моє тіло витягли з фонтана й спробували привести до тями, але ти й сама розумієш. Розбилася я добряче. Добре хоч на той момент Ірвін Каллен ще не встиг поїхати з Академії. Саме він і прив’язав мене до тіла. А що було далі — не знаю, адже я лише відчуваю магічний зв’язок із тілом, і на цьому все.

М-да… У Емми хоча б історія смерті цікава. А в мене все банально аж до зубовного скреготу. Траса, придурок на зустрічній смузі, аварія, кома. Усе…

І плаваєш ти, Ірино Георгіївно, тридцяти восьми років від роду, у незрозумілому білому казна-чому. Гарна, прозора й зовсім не орієнтуєшся в просторі. Щоправда, так було лише спочатку, а потім прийшло усвідомлення — звідки прийшло й навіщо, я так і не зрозуміла, — що моє тіло лежить у лікарні в комі, а я тут. Де саме це «тут», я так і не розібралася, але підозрюю, що це і є те саме світло в кінці тунелю, до якого всі так завзято біжать, а потім розповідають про нього.

Скільки я тут пробула, не знаю, як не знаю і того, скільки ще пробуду. Лікарня підтримуватиме моє тільце ще довго. От же курка, вирішила потішити себе іноземною медичною страховкою. Грошви в неї вклала неміряно, і тепер лікарня триматиме мене в комі нескінченно. Грошики їм капають, усі витрати покривають, а щоб мене відключити, потрібен дозвіл єдиного родича.

Мого молодшого братика. Тільки шукатимуть вони цього придурка до посиніння. Уже півтора року, як Едік подався в екоактивісти, і тепер ця пташка мандрує світом, паскудячи де доведеться. Востаннє я бачила братика по телевізору, коли його та компанію таких самих скривджених знімали з нафтової платформи в морі, яку вони збиралися бойкотувати. Ні, я нічого не маю проти захисту довкілля й навіть дуже підтримую спроби зберегти природу, але, знаючи Едіка, скажу відразу: якщо планету захищає мій брат, нам треба терміново будувати космічні кораблі й забиратися з цього Всесвіту.

Він її доламає винятково з добрих намірів. У нас завжди було так: розумничка — Ірочка й телепень — Едік. Можливо, батькове серце не витримало саме через чергову витівку брата. Чи жарт — забирати голого сина з поліцейського відділку, куди його запроторили за участь в акції «Фемен» на захист прав жінок.

Коли в батька стався перший напад, я серйозно посварилася з братом, і відтоді ми не розмовляли. Лише час від часу мені надходило повідомлення з вимогою надіслати грошей, оскільки я, цитую: «І так усю спадщину предків собі загребла». Власне, доки я її не оформила, ця спадщина борця за права жінок геть не цікавила. Але щойно всі податки й послуги нотаріусів були оплачені, стражденний і люблячий син одразу з’явився. Я не стала з ним сваритися, а просто найняла адвоката, запропонувавши братові непогану суму та документи про відсутність претензій на підпис. Едуард лаявся, але гроші взяв і документи підписав. Відтоді ми бачилися лише по телевізору, а мені періодично надходили повідомлення: «Ірко, дай грошей».

Але жаліти цього засранця, як наша мати, я не збиралася. Попри допомогу й підтримку батьків, успіху в цьому світі я все ж досягла сама. Невеличка фірма з виробництва палет була зовсім не жіночою справою, але дві мої вищі освіти — економічна та юридична — допомагали мені тримати бізнес на плаву. Квартирка за п’ять хвилин від центру міста, маленький червоний «Сітроен» і відпочинок біля моря. І ось тепер усе моє життя сусідському котові Васьці під хвіст.

Я проваляюся в комі невідомо скільки, доки не приїде мій блудний братик і з радісним улюлюканням не відключить мене від апарата. Ну, може, й без радісного улюлюкання, але відключить неодмінно. І залишуся я тут, у цьому білому казна-чому, в товаристві стражденної Емми. До речі, про неї…

— Ой, а в тебе теж така сама нитка-зв’язок, як у мене.

— У якому сенсі? — не зрозуміла я.

— Ну ось, дивися… Ой, вибач, я весь час забуваю, що у вас на Землі немає магії. Загалом нас із тобою тримають прив’язаними до тіл нитки-близнючки. Повернутися ніяк, але й відпустити нас вони теж не можуть, — Емма замовкла, серйозно над чимось замислившись.

Я їй не заважала. Думати іноді корисно. Щоправда, робити це варто до того, як поцупиш рідкісний артефакт із кабінету ректора.

— Іро! Здається, я придумала!

Я перелякано підскочила на пухнастому білому молоці від її крику. Була б жива — отримала б інфаркт.

— Що? — запитала я свою подругу по нещастю.

Моторошно бачити, як її очі спалахують азартним блиском. Особливо якщо це очі привида.

— Зараз. Хвилинку. Ми цього до пуття не вивчали, але теоретично… — Емма заметушилася навколо мене. — Так, точно. Тому ми з тобою тут удвох і сидимо. Адже решта не змогли з нами поговорити, а ми можемо.

Це була щира правда. Час від часу тут з’являлися інші люди, і не лише люди, але вони не бачили й не чули нас. Просто йшли у своїх справах і зникали в тумані так само раптово, як з’являлися. І лише з Еммою мені вдалося поспілкуватися.

Дівчина пильно вдивлялася в мене.

— Та-а-ак, — зачаровано протягнула вона.

Очі Емми знову сфокусувалися.

— Іро, ми маємо спосіб вибратися звідси.

Я вся напружилася. Вибратися із цього дивного місця дуже хотілося, але не думаю, що все буде так просто.

— Я тебе слухаю, — кивнула я дівчині.

— Розумієш, ті нитки, які тримають нас, водночас не пускають наші душі в тіла. Але, наскільки я розумію, прив’язка діє лише на конкретну душу. Якщо нам удасться помінятися нитками, а це теоретично можливо, ми зможемо опинитися в тілах одна одної.

— Еммо, це місце так погано на тебе впливає? Чи ти завжди була божевільною?

Дівчина розгублено подивилася на мене, кліпаючи віями.

— А чим тобі не подобається мій план?

— Усім! — вибухнула я. — Починаючи з того, що все може погано скінчитися, і закінчуючи тим, що я не хочу жити у твоєму тілі й проживати твоє життя. Мені цілком подобається моє.

— О, за це не хвилюйся. Щойно ми опинимося в тілах одна одної, то обов’язково знайдемо спосіб помінятися назад.

— Еммо-о… — моя брова скептично поповзла вгору.

— Що? — подруга по нещастю зробила невинне обличчя. — Я навіть знаю, як це можна зробити.

— Невже… — я ані на йоту не вірила цій божевільній.

— Ну, теоретично, — зніяковіла ця пропаща брехуха. — Але ж це краще, ніж чекати, доки наші тіла там відкинуть копита.

А це вже моє слівце. Встигла дівчина нахапатися, поки ми були разом. Але в чомусь вона мала рацію: чекати — не вихід. Та й жити мені хотілося дуже сильно, адже я навіть серйозних стосунків не мала. Так, від альфонса до альфонса. Спочатку навчалася, потім доглядала батьків, далі ставила на ноги бізнес. Тож, окрім нетривалих зустрічей, особистого життя як такого не існувало.

А тут я зрозуміла, що хочу чогось важливого й ґрунтовного. Дітей, родину, кота в домі. Я ж навіть власного не заводила — часу не було. Так, лише підгодовувала сусідського Ваську. І ось тепер плаваю тут і думаю: а чи було життя? І що після мене залишиться, яка пам’ять? Плакати за мною не було кому.

Тож помирати я не хочу, і якщо заради цього доведеться довіритися божевільній адептці з іншого світу, ну що ж, мабуть, я зможу. Я перевела погляд на Емму, яка завмерла в очікуванні. Ох, чую, погано це скінчиться, але інших варіантів немає.

— Гаразд. Я згодна.

— Юхху! — це диво застрибало по туману від радості.

Біле марево навіть почало боязко обходити дівчину стороною. Я тужливо провела його поглядом. Мабуть, боїться заразитися від Емми сказом. Я ось уже трохи з нею поспілкувалася — і спокійна, розважлива Ірина Георгіївна погоджується на найбожевільнішу авантюру у своєму житті. Ну от скажіть мені, там, у тому світі, всі сліпі, якщо вважали Емму Дорн тихонею? У цій зовні милій дівчині вирували такі пристрасті та ідеї, що ставало страшно.

— Але, — я погрозила прозорим пальцем цій вертихвістці, — я хочу знати все. Усю інформацію, яка може стати мені там у пригоді. Від твого зачаття й до сьогоднішнього дня. Ну і короткий курс про світ. Зрозуміло?

Емма завзято закивала. І потяглися години навчання. От чесно, я начебто примара й теоретично в мене нічого не повинно боліти, але після величезного потоку інформації мені здалося, що моя голова ось-ось лусне.

— Усе, більше не можу, — зупинила я свого гіда іншим світом. — Основне ти мені розповіла?

— Так. У принципі, ти знаєш майже все. Деякі подробиці просто спишеш на травму після падіння.

— Добре. Як ми підтримуватимемо зв’язок?

— Ну, спочатку, гадаю, доведеться давати собі раду одна без одної. Мені пощастило більше, ти самотня. А далі шукатимемо способи. Ти порийся в бібліотеці Академії, а я пошвендяю вашими… Як ти їх там називала?

— Сайтами… Інтернетом.

— Так, точно. А там, думаю, удача нам усміхнеться.

Мені б її оптимізм. Але гаразд, розв’язуватимемо проблеми в міру того, як вони на нас насуватимуться.

— Окей. Що треба робити?

Ще кілька годин Емма вчила мене знаходити власну енергетичну нитку. Давалося це важко, адже на йогу я ніколи не ходила, але тривалі тренування із заплющеними очима дали результат. Я не лише відчула нитку, а навіть змогла її схопити.

— Тепер будь уважна, — наставляла мене Емма, підійшовши якомога ближче. — Ми хапаємося за нитки одна одної. Щойно намацаємо обидві, на рахунок «три» одночасно відпускаємо свої. Зрозуміла?

— Так. Чого ж тут не зрозуміти? Але це лише в теорії легко.

— Не хвилюйся, — підбадьорила мене, дорослу тітку, ця, по суті, дівчинка. — У нас усе вийде. Я вірю: якщо нам із тобою дали однакові нитки, значить, це не просто так.

Я всміхнулася цій оптимістці. І все ж вона світла дівчина, хоч інколи й заганяє у ступор своїми витівками.

— На рахунок «три». Запам’ятала?

Я кивнула, і ми потягнулися до ниток одна одної. На диво, чужа енергетична нитка далася дуже легко, наче сама пестилася й чекала, доки її візьмуть. Я вхопилася за неї й почула:

— Є. На рахунок «три». Один, два, три…

Я розімкнула руки, відпускаючи свою нитку, і тієї ж миті відчула, як чужа затягує мене в чорний вир. Навіть не встигнувши пискнути й попрощатися з Еммою, я провалилася в темряву.

1740 слов