Розділ 2

Льоша обійшов мене, ховаючи ключ у кишеню.

— Оленька захотіла навідати батьків на цвинтарі. Правда ж, кицько? — підморгнув мені Олексій, а я нічого не розуміла.

— На цвинтар — це добре. Правильно, — зареготав кримінальник зі шрамом, і решта підхопили його сміх. Та потім він раптом урвав регіт і запитав Льошу:

— Гроші приніс?

— Аякже, — кивнув наречений і поліз у барсетку, де лежали гроші за квартиру.

— Льошо, — нарешті отямилася я. — Що це означає?

Не звертаючи на мене уваги, наречений віддав частину грошей кримінальникові, і той перерахував купюри.

— Як і домовлялися, — сказав Олексій, ховаючи барсетку від жадібних поглядів зеків. — Я повернуся за дві години. Щоб на той час ви вже закінчили.

— Двох годин буде замало, — другий бандит, невисокий на зріст, обвів мене масним поглядом. — На таку кралю часу треба більше.

Ще один схвально хрокнув. Не чекаючи, що буде далі, я кинулася до дверей, але вони були замкнені. Низькорослий зек безшумно підкрався ззаду, схопив мене за волосся й потяг до сусідньої кімнати. Жбурнувши на старе напіврозвалене ліжко, він навалився зверху, притиснувши мене своєю тушею.

— Приїду, коли ви тут закінчите. Зателефонуєш мені, — почула я голос нареченого, а тоді грюкнули двері.

— Льо-о-ошо! — закричала я щосили. На щоку обрушився важкий удар.

— Замовкни, суко, — прошипів зек. До кімнати зайшов ватажок.

— Жуку, тримай її за ноги, а ти, Кагоре, — за руки. Обличчя поки не чіпайте, подобається воно мені, — ватажок майже ніжно погладив мене по щоці.

І потяглися години пекла. Спершу я плакала, кричала й намагалася чинити опір. Потім зірвала голос, а сили вичерпалися. Бандити перестали мене тримати, бо я вже навіть не ворушилася, бездумно втупившись у стелю. Я відгородилася від усього, не бажаючи відчувати нічого: ні болю, ні приниження, ні гніву. Це не я лежу тут, на ліжку, понівечена й розтерзана. Це якась жалюгідна лялька, якою скористалися, а мене в ній немає.

Не знаю, коли саме це сталося, але я й справді перестала відчувати власне тіло. Не могла поворухнути навіть пальцем. Я подумки заметалася, силкуючись заворушитися, та було запізно — тіло не відповідало.

— Гей, Кнуре, — покликав низькорослий Кагор, відриваючись від мене. — А дівка не ворушиться.

Кнур повернувся з головної кімнати, де випивав і закушував перед новим колом знущань.

Нахилившись, він перевірив пульс на моїй шиї.

— Схоже, померла, — спокійно зауважив він.

— Чого? — Кагор миттю зіскочив із мого нерухомого тіла. — То виходить, вона під нами…

— Крові багато натекло. Гаразд, Жуку, дай-но ніж. Зараз перевіримо, щоб напевне. — Кнур упіймав ніж, кинутий спільником, і встромив його мені в груди.

Я нічого не відчула. Ніби ніж увійшов не в тіло, а в гуму. Лише ліжко прогнулося піді мною.

— І справді мертва, — констатував Кнур. — Гаразд, хлопці, пакуйте тіло. Порозважалися — тепер до роботи.

Мене загорнули в закривавлене простирадло й кудись понесли. За селом зупинилися на порослій чагарником ділянці. Зеки відкинули гілля, яким була прикрита свіжовикопана яма.

— На «три» опускаємо, — скомандував Кагор. — Раз, два… Три!

Я полетіла в яму й розпласталася на дні могили, мов зламана лялька. Простирадло відкинулося, і перед моїми мертвими очима відкрився клаптик бездонного неба.

Я ж могла дожити до старості під цим небом. Як же я ненавиджу цих виродків, жадібного покидька Олексія, байдужих родичів і сусідів, увесь цей світ — за те, що забрав у мене батьків. І за те, що я померла такою молодою. Не-на-ви-джу.

— Не будемо стовбичити тут до ночі, — почав квапити спільників мій колишній наречений.

— Хочеш швидше — бери лопату, — огризнувся Жук.

— Ні, ви вже самі тут упорайтеся, — відмовився Олексій. — Я вам за це гроші плачу.

— Ти заплатив нам за мокру справу, хлюпику, а на таке ми не наймалися. За кого ти нас, чесних душогубів, маєш — за різноробів, падло? — розлютився Кагор.

— Тихіше, тихіше… Не хотів нікого образити. Просто пізно вже, хлопці, — одразу змінив тон наречений.

— Закопуй, Кагоре, — наказав Кнур. Згори посипалася земля, поволі затуляючи світ сірою масою. Її ставало дедалі більше, вага невблаганно тиснула на мене. Охоплена жахом, я металася у своїй холодній в’язниці, яка колись була моїм тілом, але все було марно.

Незабаром компанія негідників пішла, залишивши мене в мертвій тиші й непроглядній темряві.

Не знаю, скільки я так пролежала. Моя душа беззвучно ридала й металася, аж раптом я почула нагорі самотні човгаючі кроки. Земля над моєю головою здригнулася — хтось розкопував могилу.

Я заметалася ще дужче, і згори долинуло:

— Тихше ти. Зараз я тебе дістану, тільки не кричи. Ох, голова вже болить від твоїх вересків.

Минуло понад годину, перш ніж мене відкопали. З обличчя змахнули землю, і крізь піщинки, що налипли на рогівку, я ледь розгледіла якусь стару.

— Ох-хо-хо, дівонько. Ох і познущалися з тебе, іроди. Як спотворили. І зійде ж цим мерзотникам усе з рук, уже зараз бачу. Ну ж бо, сердешна, я тебе витягну.

Бабка довго намагалася витягти мене з могили. Я раз у раз падала назад у яму, але вперта старенька не здавалася. Нарешті, якимось дивом примудрившись, вона витягла мене на поверхню. Обтрусила брудні руки й почала водити ними над моїм тілом.

— Ой, горе, горе… Дівонько. Яка ж лиха в тебе доля: якби не ці зараз, то далі на твоєму шляху чекало б щось іще гірше.

Гірше? Хіба може бути ще гірше?

— Може, мила, може… Тож спробую відпустити твою душу. Зараз. — Бабка відійшла від мене, але невдовзі повернулася з якимись предметами. Вмила мене, чимось намастила й зашепотіла замовляння.

Мене наче скручувало й стягувало зсередини. Повернувся біль — не тілесний, а… Такий, як після смерті мами: всепоглинальний, душевний. Не в змозі терпіти ці муки, я знову завила, і старенька, зойкнувши, відступила.

— Не можу, дівчинко, не виходить. Надто багато в тобі гніву, болю та ненависті. Гнів тебе не відпускає, ти ним переповнена, — заголосила бабка. — Але й такою залишити тебе не можу. Ще трохи побудеш у полоні цієї ненависті — і станеш злим неприкаяним духом. Мучитимеш людей — і добрих, і лихих. Що ж мені з тобою робити, дівонько? Душа ж у тебе світла була… А стривай-но, зараз спробую ще дещо…

І бабка знову кудись побігла, залишивши мене лежати під променями призахідного сонця.

Старенька повернулася, коли вже споночіло, котячи перед собою тачку з хмизом. Висипавши його, бабка перевернула тачку, присіла поруч зі мною і сказала:

— Вибір у тебе, мила, невеликий. Точніше, його в тебе взагалі немає. Така вже в цьому світі випала тобі жорстока доля, що навіть після смерті не відпускає. Немає гіршого прокляття, ніж перетворитися на духа злоби. Не знаю, звідки взялося це прокляття, але накладене воно з особливою ненавистю.

Бабка говорила, а я не розуміла, про що вона. Прокляття? Ненависть до нашої родини? У нас ніколи не було ворогів. Щоправда, близьких друзів також. Звичайнісінька родина, яких мільйони.

— Не обов’язково це зробила людина, дівчинко. Буває, сам світ таврує тих своїх дітей, які йому не до вподоби. Але є в мене одна думка, як урятувати тебе від страшної долі. Щоправда, те, що чекає на тебе, ненабагато краще. Та ліпше вже так, ніж блукати світом, страждаючи самій і завдаючи страждань іншим.

То за кого ти переживаєш, бабусю?

— Так. І за себе також, — погодилася старенька. — Отож, бути цьому. Сьогодні я проведу над тобою ритуал. Тіло твоє доведеться спалити, щоб вивільнити душу, але я її підхоплю, не бійся, і переправлю куди треба. Маю підхопити, — уже тихіше додала відьма.

Схоже, вона і справді була відьмою. Єдина мешканка цього забутого Богом села.

Насилу склавши з хмизу подобу поховального багаття, відьма поклала мене зверху. Потім полила його якоюсь горючою сумішшю — чи то бензином, чи то гасом, я не зрозуміла.

Тоді старенька знову почала креслити якісь знаки на моєму оголеному тілі й бурмотіти замовляння. Тим часом ніч вступила у свої права. Місяць виплив над обрієм, освітлюючи цю божевільну сцену.

Закінчивши приготування, відьма підпалила скручене вдвоє ганчір’я:

— Ну, з Богом, дівонько. Хоч би все вдалося. — Жінка кинула саморобний смолоскип у багаття.

Я спалахнула, мов сірник. Вогонь змією поповз моїм тілом і почав із насолодою його пожирати. Але я нічого не відчувала. Ба більше, з кожною секундою, поки тіло зникало у вогні, я відчувала, як одна по одній рвуться нитки, що утримували мою душу. За спиною розправлялися невидимі крила, наливаючись міццю. Разом із ними прийшла холодна жага. «Помста-а-а», — прошипіло щось усередині, і я зрозуміла, що це я сама. Так, убити, помститися, знищити. І почну, мабуть, із цієї старої. Звір усередині схвально заурчав. Ми це зробимо.

— Ох, рано, дівонько, рано. Потерпи ще мить, — стривожено заблагала стара.

Але я не збиралася терпіти й, зосередивши всі сили, вдарила у ветху оболонку, що досі мене утримувала.

Вона розкрилася, мов мушля, і я з полегшенням злетіла вгору. Нарешті вільна! Та тієї ж миті мене почав затягувати дивний вир. Він здіймався від бабки, точніше — від фігурки, яку вона тримала в руках. Я закричала щосили й почала шалено опиратися. Не хочу. Я маю бути вільною, я маю помститися. Не-на-ви-джу.

Це була моя остання думка. Вирва остаточно затягнула мене, і я покинула цей жорстокий світ.

1485 слов