Розділ 1

Мертвий погляд застиг на блакитному небі. Неймовірно гарне, без жодної хмаринки, воно яскравою плямою виднілося між сірими краями могильної ями.

Мені так хотілося вирватися із цієї вогкої землі туди, в небо, та я була ув’язнена у власному понівеченому, нерухомому тілі.

У яму впала перша жменя землі.

— Ну, що там? Довго ще?

Долинув найогидніший у світі голос. А ще зовсім недавно я мліла від його оксамитового тембру. Олексій.

Лють і гнів знову затопили мене. Душа заметалася, силкуючись змусити мертве тіло ворухнутися. Не-на-ви-джу.

Ненавиджу його так само сильно, як колись любила. Наді мною схилилася ще одна паскудна пика. Кримінальник зі шрамом на прізвисько Кнур — мій найстрашніший кошмар і ватажок цих покидьків.

— Та чого поспішати? — прохрипіла ця падаль. — Дівка мертва. Навколо ані душі. Найближче село вимерло. Лишилася там тільки одна стара, та й до неї ніхто не ходить — кажуть, відьма. Тож поховаємо твою пасію з усіма почестями. Не кваплячись. Вона нам добре послужила.

Покидьок зареготав, а решта підхопили його мерзенний сміх.

Чому світ такий несправедливий? Чому у вісімнадцять років я мала втратити все: батьків, дім, кохання, честь, життя?

Здавалося, весь світ повстав проти мене. Спочатку загинув тато. Він працював водієм автобуса на міжнародних рейсах і заснув за кермом, а напарник цього навіть не помітив. Теж спав.

Автобус перекинувся і злетів у кювет. Загинули двадцять три людини, серед них і мій улюблений батько. Мама не витримала горя: після похорону її вразив інсульт. Після десяти днів безнадійної боротьби за її життя я повернулася до порожньої квартири круглою сиротою.

Я, єдина дитина, що зростала в любові й ласці, в одну мить залишилася сама, без жодної підтримки. Бабусь і дідусів уже не було на світі — надто пізно я народилася, а інші родичі жили дуже далеко. Спасибі сусідам: вони допомогли з похороном, бо від мене, приголомшеної горем, користі було мало. Я перебувала в такому заціпенінні, що заснути могла лише після уколу, який робила добра сусідка, баба Віра, колишня медсестра.

Поки я тінню блукала квартирою, мені вже встигли оформити академічну відпустку в рідному училищі, а працівники соціальних служб ламали голову над тим, що ж зі мною робити. Начебто вже й не маленька — сімнадцять із половиною, але ще неповнолітня. Ніхто не хотів брати на себе відповідальність за такий тягар.

Зрештою вихід сяк-так знайшли. Державні службовці все ж умовили одну з далеких родичок — мамину двоюрідну сестру — тимчасово взяти мене під опіку.

Тітку я бачила лише раз, коли вона прилетіла з іншого кінця країни, щоб підписати документи. Висловивши співчуття і трохи посидівши в ніяковій тиші, родичка вручила мені картку із сирітськими виплатами та з полегшенням поїхала додому. Адже, на її думку, піклуватися про мене було кому.

У мене з’явився наречений. Одного з тих похмурих днів після маминого похорону, коли я забирала її документи з лікарні, мені стало зле. Просто на сходах нашої поліклініки. Жінки, які опинилися поруч, почали кликати на допомогу, а мене, непритомну, підхопили із землі міцні руки. Поки мене приводили до тями й робили уколи, я встигла роздивитися свого рятівника.

Симпатичний хлопець років двадцяти п’яти, не більше, із копицею пшеничного волосся та сірими очима.

Передавши мене медпрацівникам, він не поспішав іти. Дочекавшись завершення процедур і запевнення лікаря, що в мене лише нервовий зрив, хлопець запропонував провести мене додому. Не знаю чому, але я погодилася. Можливо, після смерті близьких мені бракувало людського тепла, а можливо, Олексій — так звали нового знайомого — просто викликав довіру своїм учинком. Того дня він провів мене додому, а наступного прийшов у гості. Потім були букети й запрошення на побачення. Я почала відтавати, шукати в Льоші підтримку і заміну втраченій родині. Тому вже за пів року, у свій день народження, я сказала «Так!», прийнявши від нього в подарунок каблучку.

До підготовки весілля мій наречений узявся по-діловому. Сам він був родом із Півночі, там само мешкала його мама. Льоша дуже хотів переїхати ближче до неї й почав заводити про це розмови. Мені не хотілося їхати з міста, де залишилися могили моїх батьків, але, з іншого боку, як слушно зауважив наречений, тут мене вже нічого не тримало.

А потім йому запропонували дуже вигідну роботу, й Олексій почав наполягати на продажу батьківської квартири.

— Ти тільки подумай, кошеня, — умовляв мене наречений. — Там за ці гроші ми не лише житло купимо, а й невеличку справу відкриємо. Та й мама поруч, вона давно мріє з тобою познайомитися. І мені не хочеться відмовлятися від такої вигідної роботи. Адже незабаром сім’ю годувати.

І ніжно мене поцілував. Розмови про весілля, сім’ю та дітей не сходили з уст Олексія.

І я піддалася на вмовляння. Покинула технікум, де навчалася на швачку, частину речей роздала сусідам, а решту ми відправили на зберігання Льошиній мамі. Наречений тим часом знайшов покупців.

Того дня, коли мали оформляти угоду, Льоша був у піднесеному настрої. Постійно жартував, робив мені компліменти, а вранці був зі мною особливо ніжним у ліжку.

Не хотілося ані вставати, ані прощатися з рідними стінами, але хлопець нагадав, що незабаром треба їхати. Майже все вже завантажили в машину, про ночівлю в друга він домовився, залишилося лише підписати документи — і в дорогу. З легким смутком я почала збиратися. До зустрічі з нотаріусом залишалося дві години, і я попросила нареченого заїхати на цвинтар до батьків. Льоша невдоволено скривився, але заперечувати не став. У під’їзді ми зустріли сусідку, бабу Віру:

— Ти вже їдеш, Оленко? — запитала старенька, співчутливо дивлячись на мене.

— Так, бабо Віро, вже їду, — відповіла я добрій старенькій, яка замінила мені рідну бабусю.

Сусідка перехрестила мене й поцілувала у щоку:

— Нехай Господь і всі святі тебе бережуть, дівчинко. — Кивнувши Олексієві, старенька пішла до своєї квартири. Мого нареченого добра сусідка чомусь недолюблювала.

На цвинтарі я тихо сіла біля могил батьків. Олексій чемно відійшов, даючи мені змогу попрощатися з рідними.

— От я і їду, мої любі. У Льоші нова робота, і будинок, здається, уже знайшли. Його мама обіцяла допомогти нам облаштуватися. Тож у мене все добре. Тільки… — На очі знову навернулися сльози. Я швидко їх витерла. Льоша сердитиметься, якщо я прийду до нотаріуса з почервонілими очима. — Я так за вами сумую. Мамочко, таточку, чому ж так рано… Пробачте мені, рідні, я приїжджатиму. А тепер мені час. Люблю вас.

Поцілувавши пальці, я притиснула долоню до холодного каменю надгробків. Час їхати до контори.

Олексій нетерпляче переминався з ноги на ногу, боячись, що ми запізнимося. Я сіла в машину й довго дивилася у вікно, доки цвинтар зовсім не зник із поля зору.

Покупець уже сидів у конторі. Неприємний огрядний чоловічок із бігаючими очицями. Він раз у раз витирав спітніле чоло брудною, аж сірою хусткою. На відміну від Льоші, я руки йому не потиснула.

Нотаріус, висока сувора жінка середнього віку, довго звіряла кожну літеру в документах. Я вже встигла втомитися від нудного сидіння на стільці, аж нарешті мене покликали підписувати документи. Один розчерк пера — і товста пачка зелених купюр лягла мені в руки під пильним поглядом нотаріуса.

— Давай сховаю, — запропонував Олексій, поплескавши по спеціальній сумці на плечі. Я довірливо передала гроші нареченому.

— Був дуже радий, дуже радий, — почав розкланюватися задоволений товстун, притискаючи до себе папку з документами. Льоша кивнув і відповів якоюсь ввічливою фразою, а я не стала слухати й пішла до машини. На серці було тяжко й сумно. Ніби я когось зрадила.

— Не сумуй, кошеня, — весело проспівав Льоша, застрибуючи на водійське сидіння й цілуючи мене у скроню. — Попереду справжні веселощі.

Я кивнула з ввічливості й силувано всміхнулася. Поділяти його гарний настрій мені не хотілося.

Ми виїхали за місто й деякий час їхали головною трасою. Льоша ввімкнув музику й весело щось мугикав у такт. Добре хоч мене не чіпав, а я задумливо проводжала поглядом дерева, що пролітали повз. Якоїсь миті очі самі собою заплющилися, і я заснула.

Мене розбудили тряска та шурхіт гравію під колесами. Ми з’їхали з головної дороги й тепер їхали якимось сільським путівцем. Я спантеличено озирнулася на зарості довкола. Де це ми?

— О, прокинулася, — радісно сказав Льоша. — Ми майже приїхали.

— Льошо, а де живе твій друг? — запитала я нареченого.

— А, це… Він тут у справах до однієї бабки. Зараз швиденько все владнаємо, заберемо його й поїдемо святкувати. Не хвилюйся, кицько, — підморгнув мені Льоша. І я ненадовго заспокоїлася.

Село, до якого ми заїхали, було явно покинутим і справляло моторошне враження. Похилені будиночки, обвалені дахи, вибиті вікна. Від усього цього віяло занепадом і тліном.

Таких сіл чимало, і важко було повірити, що ще якихось двадцять-тридцять років тому тут вирувало життя. Ми під’їхали до такої самої похиленої хатини, тільки в ній дивом збереглися шибки у вікнах. Льоша припаркувався й відстебнув ремінь безпеки:

— Ходімо, кошеня, — сказав мені наречений, виходячи з машини.

— Знаєш, Льошо, — я похитала головою, — я, мабуть, посиджу в машині. Не подобається мені це місце.

Але він мене вже не слухав і відчиняв дверцята з мого боку.

— Давай, кицько, ходімо. Я познайомлю тебе зі Славою.

Мені не сподобався погляд Олексія, але, вирішивши не сваритися, я вийшла з машини.

— От і розумниця. Бачиш цей будинок? Він ще Славиній прабабці належав. Уявляєш?

Під ці балачки Льоша пропустив мене вперед. Минувши напівзруйновані сіни, я зайшла до першої кімнати й завмерла на місці.

Навпроти входу стояв стіл, за яким різалися в карти якісь кримінальники — троє чоловіків, укритих татуюваннями й одягнених у заношений одяг. На столі стояли горілка та якась закуска, а поруч лежав ніж. Усі вони обернулися на звук і втупилися в мене. Я перелякано позадкувала, але мене штовхнули у спину:

— А ось і ми, — пролунав голос Льоші, і на дверях клацнула засувка.

1559 слов