Розділ 2

У в’язниці було сиро й тихо. Зате не темно. Останні три місяці свого життя я страшенно боялася темряви, і це відчуття досі переслідувало мене відлунням минулого.

Теодор тримав мене в найпохмурішій камері, глибоко під скелею, на якій стоїть королівський палац. Точніше, це не можна було навіть камерою назвати.

 Темна шахта, де я майже збожеволіла від холоду, голоду й страху. Коли молодший принц, а точніше, на той час уже король, витягнув мене з тієї шахти, щоб остаточно обірвати моє життя, мій розум був уже майже затьмарений.

Від спогадів я здригнулася й ще щільніше загорнулася в ковдру, яку люб’язно надали мені вартові.

У цьому житті все йшло не те щоб добре, але, мабуть, непогано. Я перебувала у верхніх камерах королівської в’язниці, де було світло й цілком стерпно.

Невеличка кімнатка з вузьким залізним ліжком, прибитим просто до стіни. На нього дбайливі вартові навалили оберемок свіжого сіна, а також позичений невідомо в кого матрац. І він, і ковдра явно були не новими, але все ж чистими й, хоч як  не дивно, зручними.

Можливо, колишня розпещена молодша донька роду Рошвальд і обурилася б такою вбогою обстановкою, та ще й речами з чужого плеча, але, знаєте, диба лікує пихатість і примхливість краще за будь-які ліки.

Тож зараз я раділа й цьому матрацу. А ще тому, що вартові кружляли наді мною, мов турботливі квочки над виводком ціпок. Але аж ніяк не з власної доброти. У всьому цьому мені вбачалася рука спадкоємного принца, і серце сповнювалося теплом та надією.

— Виживи, будь ласка, Рафаелю, — прошепотіла я, міцно стискаючи краї ковдри, що сповзала, і знову накидаючи її собі на плечі. — Виживи й захисти Дафну, прошу тебе.

Самотня сльоза жалю скотилася моєю щокою, і я швидко-швидко стерла її, розмазуючи бруд по забрудненому обличчю.

Яким коротким виявився шлях від ясновельможної леді Рошвальд, у якої навіть рушник для рук був із найтоншого дорогоцінного фарсійського шовку, до нещасної обірванки-в’язня, що радісно приймає чужі обноски.

Але, втративши голову, хіба плачуть за волоссям? Жертвуючи собою й приймаючи цю долю, я рятую не лише власне життя, а й життя близьких мені людей.

Хіба воно того не варте?

— Леді... кхм, тобто панночко, — я й не помітила, як біля ґратчастих дверей з’явився вартовий. — На вас надійшов наказ. За годину вас відправлять до місця заслання.

— Уже? Так швидко? — начебто я й була готова до такого повороту, але все ж... Горло стиснув страх перед змінами в долі, і не найкращими, слід сказати. — Я ж тут менше години.

— Такий наказ, — розвів руками вартовий. — Уже й супровід для вас формують. І карету з палацу прислали.

— Карету з палацу? — моє здивування було щирим.

Я сподівалася, що Рафаель постарається якомога більше відхреститися від опальної рідні дружини. Чи... Це Дафна?

Ні, вона б не встигла. Та й батько ще нічого не знає, інакше миттю примчав би сюди. Щоправда, невідомо, чи відбивати непутящу доньку в королівської варти, чи, навпаки, добивати, але свою присутність герцог Рошвальд позначив би гучно й однозначно.

Отже, усе-таки спадкоємний принц. І, можливо, це на краще. Поки їхні королівські величності теж залишалися в невіданні й не могли якось вплинути на рішення сина, усе піде за наміченим планом.

Так, усе склалося як треба. Якби в храмі був король, мене могли б і стратити — власне, саме до цього я й готувалася, але в спадкоємному принцові виявилося значно більше милосердя та передбачливості, ніж у його батькові й братові.

Мені пощастило за традицією батьки тих, хто одружувався, не могли бути присутніми на весіллі дітей і мали смиренно молитися в Храмі Відлюдника про щасливу долю для своїх нащадків та їхнього потомства.

Король і королева, а також батько з матір’ю вирушили туди й мали повернутися лише після обіду.

Я глянула на яскраве небо крізь маленьке заґратоване віконце камери. Судячи з усього, скоро обід. Невже королівське й герцогське подружжя повернеться до міста, коли мене тут уже не буде?

Я ледь усміхнулася й похитала головою. Що ж, дуже передбачливо, ваша високосте.

— Панночко, — повернув мене до дійсності вартовий, простягаючи крізь ґрати якийсь згорток. — Ви тут просили... Ось.

О, так! Я швидко схопила згорток і вдячно поглянула на чоловіка.

— Дякую, — щиро відповіла я. Грубуватий вояка зніяковів і, тихо буркнувши: «Дрібниці, панночко», поспішив зникнути.

А я притиснула згорток до грудей і подякувала небесам.

Так, Корделіє, зараз дуже-дуже важлива мить, від якої по-справжньому залежить твоє майбутнє й майбутнє твоєї родини.

І потрібно обрати правильну людину, якій ти можеш довіритися. Я швидко сіла на скрипуче тюремне ліжко й, розгорнувши пакунок, дістала із сірої тканини грубий жовтуватий папір, а також просте гусяче перо й дешеву чорнильницю.

Раніше я писала на білосніжному папері із золотими вензелями, різьбленим кістяним пером, але тепер потрібно від цього відвикати.

Більше не донька шляхетного роду, а всіма проклята вигнанка. Та від цього мої слова аж ніяк не втратять сили. І, сподіваюся, мій адресат зрозуміє їхню важливість та зробить усе, про що я попрошу.

«Ваша високосте, спадкоємний принце Рафаелю», — виводжу я тремтячою рукою, намагаючись зібрати докупи думки, які скачуть і розбігаються, мов отара овець, випущена на весняний випас.

«Гадаю, просити пробачення було б нерозумно й безглуздо в моїй ситуації, і все ж дозвольте принести мої найглибші вибачення за спосіб, який я обрала, щоб усе виправити. Я жодною мірою не намагалася принизити молодшого принца чи заплямувати честь королівської родини, але обставини, у яких я опинилася, вимагали рішучих дій.

Я прошу вибачення за завдану мною шкоду, але не прошу милості, адже знаю, що ви й так щедро її виявили, зберігши мені життя».

Зробивши паузу й глибоко вдихнувши, я знову повернулася до листа. Тепер найважливіше! Життєво важливе!

«Мої жалюгідні вибачення — не головна причина, через яку я вам пишу. Я звертаюся до вас із проханням, що має захистити і вас, і мене, і тих, кого ми обоє любимо. Можливо, мої слова видадуться вам дивними, але БУДЬ ЛАСКА! поставтеся до них із усією серйозністю й виконайте все достеменно, інакше...»

На цьому солона крапля зірвалася з моєї щоки й із дивовижною влучністю впала поруч зі словом «інакше». Я проковтнула важкий, гіркий клубок у горлі й продовжила.

«...інакше наслідки будуть катастрофічними. Отже, за годину їзди від столиці розташоване невеличке село Брент. Там усього десять-дванадцять будинків. В одному з них, а точніше в будинку старости, люди герцога Рошваля тримають у підвалі дівчину. Вона вже постраждала, але не смертельно, і в нас є шанс. Ви МУСИТЕ врятувати її, ваша високосте!!!!! І подбати про неї з якнайбільшою делікатністю. Переховуйте її, доки не зцілите її душевні й тілесні рани, а потім представте при дворі як придворну даму, і хай допоможуть нам боги.

Вона не знає, що то за люди її полонили, і я благаю вас, ваша високосте, ніколи й ні за яких обставин не відкривайте, що до її нещасть причетний мій батько. Прошу в ім’я життя моєї сестри й життя ваших близьких. Дівчина має бути цілою й неушкодженою та в жодному разі не дізнатися про нас. І не лише вона».

З цими словами я видихнула, розуміючи, що сил належно завершити цей божевільний лист у мене немає.

Та я й не прагнула. Наскільки я пам’ятала, Рафаель був аж ніяк не дурним і, якби не ті жахливі обставини, став би чудовим королем — мудрим і прозорливим, здатним зрозуміти.

Тож моє завдання — зробити так, щоб ці надії справдилися.

Я знову приклала перо до паперу, але цього разу лише для того, щоб зробити найважливіше — намалювати образ. Те саме я зробила, запечатавши послання.

Криве й косе зображення дракона. Який спав обіймаючи величезну перлину. Довге лускате тіло обвивало коштовність, ніби намагаючись зростися з нею навіки.

О, я бачу цю картину мов наяву. Вона дуже мало скидалася на ті дитячі карлючки, які я намалювала, але для посвячених... О, цей знак говорив про багато що! І на нього була вся моя надія.

Якась молодша донька, хай навіть знатного роду, хай навіть така, що входила до королівської родини, жодним чином не могла знати про таємницю, приховану в глибинах королівського палацу. Сотні й тисячі років доступ до неї можна було отримати лише за правом крові, та й то дуже-дуже вузькому колу людей.

До якого проти волі довелося приєднатися й мені. Я гірко всміхнулася, згадуючи, як Теодор холодно промовив: «Мерці вміють берегти таємниці краще за всіх. Сьогодні, на порозі смерті, я довірю тобі те, що знають лише обрані, у чиїх жилах тече королівська кров. Але ти ж уже нікому не розповіси, правда?»

Я стиснула руки, наче наяву відчуваючи глузливий погляд Теодора. Взагалі молодший принц славився своєю холодністю й незворушністю, але я удостоїлася «честі» пізнати, наскільки сильно він уміє «відчувати», і всю палітру його витонченого розуму.

Знайомий холод почав підійматися від пальців ніг і повзти вище. Ні, Корі, ні, не піддавайся цьому стану. Ти тут! Зараз! У тій миті, коли можна все виправити й уникнути трагедії.

Теодор нічого тобі не зробить! Він нікого не зачепить, і ти вже про це подбала!

Обійнявши себе руками й розтираючи передпліччя, я ще якийсь час посиділа на ліжку, заспокоюючи й умовляючи себе.

Це допомогло, завжди допомагало, особливо в тій моторошній шахті, коли самотність зводила з розуму сильніше за голод і спрагу.

Тепер таке самонавіювання стало моїм якорем. Я опанувала себе й гукнула вартового.

— Що, вже готово, панночко? — запитав він, виринаючи з напівтемного коридору. — Чудово! Бо підводу  спорядили раніше й наказано вас привести. Час вирушати в дорогу.

А Рафаель і справді поспішає. Що ж, нехай буде так.

Я підвелася з ліжка й підійшла до дверей. Трохи подумавши, я не стала скидати ковдру, а лише щільніше в неї закуталася.

Навряд чи в засланні мені буде солодко, тож будь-яка річ стане в пригоді. Тим паче розгулювати в легкій весільній сукні перед вартою не було жодного бажання.

До речі, про це. Я відірвала від спідниці кілька великих перлин, вручну пришитих швачкою з найкращого столичного ательє. Трохи подумавши, я також витягла із зачіски дві діамантові шпильки й простягнула вартовому.

— Ось, шановний, це вам за вашу доброту...

— Не варто, панночко, — почервонів він, але простягнув до подарунка обидві долоні.

— Це ще не все, — сказала я, вкладаючи йому в руки коштовності, а поверх них — лист. — Його високість, спадкоємний принц і чоловік моєї сестри, винагородить вас іще щедріше, якщо ви передасте йому цього листа. Він містить відомості державної ваги й дуже допоможе принцові.

Я дивилася йому в очі й безсоромно змішувала правду з відвертою вигадкою. Але на війні, як то кажуть, усі засоби добрі.

— Його високість знає, я попередила, і чекатиме на листа, — з цими словами я стиснула його руки й нахилилася ближче, стишуючи голос до тихого, але погрозливого шепоту. — І хай бережуть вас боги, якщо цей лист не потрапить до принца або ж опиниться в чужих руках.

— Ба більше, — додала я для більшого драматизму, відсторонюючись, — хай бережуть боги нас усіх, якщо він потрапить не до тих рук. Сподіваюся, ви розумієте?

Геть зблідлий вартовий слухняно закивав. Ще б пак, хто-хто, а він чудово уявляв, як пани розправляються з неугодними. Щодня йому доводиться це бачити.

Та вартовий швидко опанував себе й сховав лист до кишені разом із підношенням.

— Не хвилюйтеся, панночко, — упевнено кивнув він, а потім, наче нічого й не сталося, вказав на вихід. — Час.

Не сказавши більше ні слова, я слухняно пішла за ним. Справді, час! Усе, що могла зробити, я зробила. А тепер настав час довіритися долі.

1850 слов