Розділ 1

Уривчасте дихання колихало край білої фати. Вона заважала дивитися вперед, спотворюючи постаті довкола.

В очах темніло від нестачі повітря. Я щойно прийшла до тями й була геть дезорієнтована. Де я? Як тут опинилася? Чому навколо так багато людей?

Я підняла ослаблу руку, щоб скинути цю ганчірку й нарешті вдихнути на повні груди, а вже потім розібратися, що до чого, але тут...

— Що ти робиш, дурепо! — по-зміїному прошипіли поруч, перехоплюючи мою руку й відтягуючи її назад.

Я здригнулася, але не від болю, а від... Не може бути!!!!! Цей голос!!! Дафна?!!!! Але як?! Ти ж мертва!!!!

— Зараз з’явиться його високість, і якщо ти знову щось утнеш, присягаюся, цього разу я тебе точно...

Договорити вона не встигла, бо над нашими головами гучно пролунало:

— Його благородна високість, ясновельможний спадкоємний принц Рафаель Валькоріан.

ЩО!!???? Світ хитнувся, щойно я почула це ім’я! Попри те, що я стояла навколішках перед вівтарем, тіло не втрималося й почало завалюватися назад. Мене трусило дрібним тремтінням від невіри й паніки. Рафаель тут? Невже це означає...

— Корделіє, що з тобою? —рука сестри знову схопила мене, цього разу підтримуючи, а не караючи. Тепер у її голосі чулося ледь приховане занепокоєння. Дафна... Вона завжди була такою. На перший погляд уїдлива, сувора й неприступна, але в душі моя старша сестричка була дуже відданою та люблячою людиною. Водночас її гострий розум і добре серце ніколи не заважали одне одному. Сестра була напрочуд розсудливою й мудрою.

О, боги, як же мені тебе бракувало, Дафно!!!

Ця думка змусила мене вчепитися в її руку й прошепотіти:

— Дафно. Ти тут? Що відбувається?

Я не бачила, але почула в її голосі знайомі нотки. Сестра насупилася й явно була незадоволена.

— Про що ти, Корі? — прошипіла вона, повертаючи свій звичний суворий тон. — Це день нашого весілля. Якщо ти знову задумала якусь витівку, то зараз зовсім не час. Ти вже не дитина, сестро...

Вона ще щось говорила, але я вже не чула. У моїх вухах набатом лунали два слова. День весілля??!!!!!!! НІ!!!! Будь ласка, тільки не це!!!! Мої думки заметалися зграєю сполоханих птахів, коли, ніби глузуючи з моєї паніки, гучний голос церемоніймейстера урочисто проголосив:

— Його високість, молодший принц Теодор Валькоріан.

******

Мені не потрібно було підіймати вуаль, щоб без зусиль уявити, як багатою, вишитою золотими візерунками доріжкою храму до мене наближається моя власна смерть. І не лише моя...

Сьогодні смерть мала подобу ставного, вродливого юнака з незвичайним білим волоссям і гордим обличчям, яким би не  знехтувало  навіть божество.

Теодор крокує трохи позаду брата, спадкоємного принца, але це не заважає йому затьмарювати останнього. Своєю незвичайністю, холодною відлюдькуватістю ідеально вродливої мармурової статуї.

Усі погляди мимоволі прикуті до нього. Усі хочуть побачити, як сьогодні його приборкають наказами батька-короля й могутністю роду ненависної дружини. Дурні!!! Які ж вони всі дурні!!!

— Корі, візьми себе в руки, — зовсім тихо прошепотіла Дафна, боляче вщипнувши мене. — Церемонія починається...

Вона не встигла договорити, як щось темне затулило нам огляд. М’які чоботи, розшиті золотими візерунками у вигляді вогнедишного дракона, зупинилися поруч із сестрою.

— Встань, дівице, — промовив трохи захриплий голос спадкоємного принца, і міцна долоня простягнулася до Дафни. — Настав час тобі покинути батьківський дім.

Рафаель явно хвилювався, але ритуальну фразу вимовив без запинки й чітко. Точно так само  як і минулого разу.

— Я підкоряюся чоловікові й покидаю батьківський дім, щоб увійти до свого, — тихий, але впевнений голос сестри відповів принцові, промовляючи другу частину й, по суті, завершуючи церемонію. Саме з цієї миті жінка й чоловік вважаються подружжям. Усе інше — лише розвага для родичів і друзів.

— Тоді ходімо, — Рафаель стиснув руку сестри, яку вона вже вклала в його долоню, і допоміг їй підвестися, дбайливо приобіймаючи свою наречену.

Мої долоні стиснулися, а на очі набігли сльози. Ці двоє... Відповідальний і надійний Рафаель, який нишком поглядав на Дафну, коли думав, що цього ніхто не помічає. Помічав увесь двір, але тактовно мовчав, потай посміюючись із такої милої закоханості старшого принца у власну наречену. А Дафна... Сестра нікому й ніколи не розповідала, але я певна — спадкоємець престолу їй подобався. Не як майбутній володар і сходинка до трону, а як чоловік.

У них не було шансу, але я певна: ці двоє були б щасливі разом, за довгі роки спільного життя виплекавши те дивовижне єднання душ, яке так рідко трапляється в нашому світі.

Вони були б добрими королем і королевою. Якби їм дали шанс прожити бодай трішечки довше.

І без того слабкий огляд крізь білу вуаль перекрила чорна тінь. ВІН!!!! Я здригнулася, і сльози самі собою полилися з очей. Жах скував усе тіло. Молодший принц зловісною скелею височів наді мною, заповнюючи собою весь простір.

Простягнута рука змусила мене відсахнутися, і від панічної втечі мене втримало лише те, що ноги відмовлялися слухатися.

— Встань, дівице, — його голос був геть іншим, не схожим на голос Рафаеля. Солодкий, мелодійний голос убивці. — Настав час тобі покинути батьківський дім.

Ані тіні хвилювання, ані краплі зацікавлення. Він не запитував, не сумнівався — просто наказував.

У минулому житті в цю мить я мліла від радості. Тріумфувала й захлиналася щастям.

«Він буде мій, лише мій», — думала дурна й самовпевнена я.

О, скільки разів потім я сварила себе за ту егоїстичну безтурботність і жадібність. Як оплакувала безневинно вбитих близьких. Батько, матінка, Дафна, кузени, кузини, друзі, наближені, прислуга — увесь мій дім, до останнього цуценяти на псарні, був знищений за наказом, відданим ось цим м’яким, солодким голосом.

А король, спадкоємний принц, королева? Усі вони також стали жертвами помсти Теодора.

То чи варте воно того, Корделіє?

Чи варті династичний шлюб і здійснення потаємних дівочих бажань таких жертв?

Я не стала відповідати собі, а просто підвелася, долаючи нервову слабкість у ногах.

Гості здивовано зашепотілися через таке порушення ритуалу, але я лишень почала.

Зірвавши з себе задушливу фату нареченої, я, не ховаючись, прямо поглянула в очі свого майбутнього ката.

Таке вродливе й хвилююче в минулому житті обличчя тепер здавалося мені хижим, огидним і смертельно небезпечним.

Перламутрова шкіра — достоту як у придворної дами, видовжений овал обличчя, гостре підборіддя, довге біле волосся, укладене відповідно до події у вигадливу зачіску.

І найголовніше — трохи розкосі аквамаринові очі дивилися на мене впритул. У їхній бездонній синяві ховалися дикі демони, про яких знали небагато людей, і мені не пощастило опинитися серед них.

За все минуле життя його погляд змінився лише раз, виказавши всю силу ненависті й люті, спрямованих винятково на мене. Того дня, коли він вирізав усю мою родину й узявся особисто катувати мене.

Тоді він не приховував своїх почуттів, і ці спогади змушували мене не просто тремтіти, о ні. Вони дістали назовні весь той біль, фізичний і душевний, і повертали його знову. Фантомними хвилями шматували мене від пальців ніг до кінчиків волосся.

Та, хоч це і дивно, але саме ці спогади додали мені сміливості, і я, прочистивши горло, голосно сказала:

— Я не ввійду у ваш дім, принце Теодоре. — Моя відповідь змусила натовп приголомшлено ахнути, а сестру поруч   вигукнути: «Корі!», забувши про будь-який етикет.

Але я дивилася лише в його очі! Тільки в них, очікуючи хоч якоїсь реакції, і... звісно, не дочекалася. Він стояв мовчазною крижаною брилою, і жодна рисочка його обличчя навіть не здригнулася.

І це ще більше зміцнило мою впевненість.

— Я відмовляюся бути вашою дружиною й розриваю заручини.

«Безумство!» — уже на повний голос почулося з натовпу. — «Молодша донька герцога Рошвальд збожеволіла».

«Який скандал», «Приречена», «Опала», «Приниження» — недовірливо лунало з усіх боків.

Так-так-так, вони тисячу разів праві. Те, що я зараз робила, з їхнього погляду не піддавалося жодній логіці. Відмовити принцові?!!! Нехай і нелюбому, молодшому сину короля. Та ще й біля вівтаря, перед усім двором і високими гостями? Це образа не лише особисто Теодору, а й усієї королівської родини. Та ще й від підданих? Тут уже тхне змовою, заколотом... і опалою всієї сім’ї.

— Корделіє! — ляпас обпік мою щоку, змусивши сіпнутися й нарешті відірвати погляд від принца, який, здавалося, полонив мене своїми холодними очима.

Завжди така спокійна Дафна цього разу не стрималася. Одного ляпаса їй здалося замало, і вона з відчайдушною силою схопила мене за плечі й струснула.

— Що ти робиш, божевільне дівчисько?! — вона дивилася на мене очима, повними страху. На її обличчі палав гарячковий рум’янець, риси спотворила гримаса відчаю.

Дафна, як ніхто інший, розуміла, чого нам коштуватиме моя витівка. Але розуміла це і я.

О-о-о, я усвідомлювала це краще за всіх присутніх.

— Негайно впади навколішки й попроси пробачення в його високості. — Вона натиснула на мої плечі, намагаючись змусити опуститися на коліна, але я не піддалася. Ні-за-що!!! Я твердо стоятиму на своєму!

— Корі! Ваша високосте, — побачивши марність своїх спроб привести мене до тями, вона зайшла з іншого боку. Обернулася до принца й спробувала заштовхнути мене собі за спину. — Моя сестра не зовсім здорова. Сьогодні вранці їй було зле, і, схоже, у неї гарячка. Вона не розуміє, що говорить. Вона заплуталася й...

— Ні, Дафно, — я відштовхнула сестру й знову вийшла вперед. Не тому, що сердилася на неї, а тому, що весь гнів і невдоволення Теодора мали бути спрямовані винятково на мене.

— Я все чудово розумію й дію, усвідомлюючи наслідки. Я не вийду за вас заміж, ваша високосте.

Хтось охнув і знепритомнів, але, хоч як не дивно, після цього шум урвався. Усі завмерли, очікуючи реакції молодшого принца. Хтось зловтішався, потай насолоджуючись його приниженням, хтось витріщався на мене, безумицю, не вірячи в те, що відбувається, а хтось радів, смакуючи скандал століття.

Молодший принц нарешті відмер. Його голова неквапливо схилилася набік, ніби він розглядав цікаву комашку, що невідомо звідки взялася й раптом опинилася на його шляху. Його ідеально виліплені губи ворухнулися, наче він збирався щось сказати, але владний голос Рафаеля перебив цей момент.

— Варто! Схопити молодшу леді Рошвальд!

До мене одразу кинулися королівські вартові, які досі трималися в тіні, міцно схопили за зап’ястки й плечі та заломили руки за спину.

Ми так і завмерли втрьох: два озброєні здоровані в чорних камзолах і тендітна постать у білій сукні — в очікуванні наказу його високості.

Я була готова вже до всього, але Дафна...

— Ваша високосте, чоловіче мій, — вона кинулася до спадкоємного принца й благально прошепотіла: — Прошу вас, змилуйтеся...

— У заслання, — голосно промовив Рафаель, дивлячись лише на мене в оточенні варти й ігноруючи сестру, як, утім, і власного брата. — За образу молодшого принца й усієї королівської родини в його особі я, як найстарший із присутніх представників дому Валькоріан, позбавляю вас усіх титулів і засилаю, Корделіє Рошвальд! І вирушите ви туди негайно. Вивести!

— Ваша високосте! — завила Дафна, падаючи перед спадкоємним принцом навколішки й простягаючи до нього руки. — Благаю про милість і милосердя!

Але Рафаель був невблаганний і навіть не глянув на дружину.

Вартові потягли мене до виходу, намагаючись робити це не надто відверто грубо на очах у натовпу вельмож та їхніх величностей. Усе ж таки не злодійку до в’язниці волочать, а шляхетну даму, хоч і в опалі.

Хто-хто, а вони чудово знали, як швидко змінюється становище при дворі. Та й сестра моя все ж устигла вийти за Рафаеля, і тепер дороги назад немає. Дафна — майбутня королева, попри ту ганьбу, якою я щойно вкрила нашу родину.

А я... Я лише кинула вдячний погляд на спадкоємця престолу, перш ніж опустити очі й покірно дозволити варті себе вивести. Ані сліз, ані істерик, ані благань від мене сьогодні не дочекаються.

Досить уже того, що Дафна принижувалася на очах у всіх.

Вона, бідолашна, не розуміла — та й звідки їй знати добре захищені таємниці королівської родини, — що Рафаель щойно врятував мені життя.

Уже хто-хто, а він чудово знав характер свого братика. І те, що, принизивши Теодора таким чином, я могла просто не пережити цей день, а так... Відправляючи мене в заслання, спадкоємний принц не лише карав мене перед братом і гостями, зберігаючи обличчя молодшому принцові, а й відсилав якомога далі від цього нелюда, даючи крихітний шанс вижити.

«Ще не вечір», — похмуро спустив мене на землю внутрішній голос, підозріло схожий на голос матінки. — «Ще нічого не скінчилося».

1951 слов